Ткачук Людмила, вчитель, ЗЗСО "Ліцей села Овлочин Оваднівської сільської ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є події, які назавжди ділять життя на «до» і «після». Ранок 24 лютого 2022 року став саме таким. Я прокинулася не від будильника, а від дзвінка сусідки: «Почалося…» Серце стислося. Рука тягнеться до телефону - перше, що роблю, шукаю повідомлення від доньки Каті, яка живе й навчається в Києві. Я писала їй кожні кілька хвилин: «Катю, як ти?», «Чи чула вибухи?», «Будь ласка, напиши хоч щось». Але у відповідь - тиша.

Ці дві години мовчання були найтривожнішими в моєму житті. Я не могла ні пити, ні їсти - просто ходила з кімнати в кімнату з телефоном у руках і шепотіла молитви.

Коли на екрані з’явилося довгоочікуване: «Мамо, ми вирішили їхати додому. Нас везе тато моєї подруги», - я розплакалася. Мені хотілося обійняти її просто через екран. Вони їхали машиною, повільно, з об’їздами, з постійними зупинками, з новинами у фоновому режимі. Із кожною годиною мого чекання я старіла на рік. На шляху вони простояли майже дві години в місті, назва якого тоді нічого мені не казала - Буча. Потім, коли ми вже були разом удома й трохи оговталися, дізналися про страшні події, які там почали відбуватися буквально через дві години після їхнього від’їзду.

Я тоді подумала: ще трохи - і могло бути інакше. Я ніколи раніше й не чула про це місто, а тепер, коли його назва лунає з екранів чи в розмові - відчуваю страх і глибокий біль.

Ми з чоловіком почали готуватися до  приїзду доньки - прибрали кімнату, зварили гарячого борщу. Я пригадую, як чистила моркву, а руки тремтіли. Щоразу, як телефон дзвонив - серце зупинялось. У ці дні я вперше по-справжньому відчула, що таке сила допомоги. Сусід Петро приніс бензин «про всяк випадок». Колеги питали, чи не треба чимось допомогти. Сусідська дівчинка - моя учениця залишила біля дверей листівку: «У Каті все буде добре!» У таких дрібницях - справжня підтримка. Коли Катя приїхала - змучена, бліда, але жива - я відчула, як повернулося повітря. Ми обіймалися мовчки, а очі говорили більше, ніж слова.

Після цього все стало інакшим. Я, як мати й вчителька, почала більше цінувати прості речі: слово підтримки, чашку чаю, щиру турботу.

А коли трохи оговталися, разом із сусідами й колегами ми почали плести сітки, готувати тушонки, вареники для військових, збирали  кошти  на  благодійних ярмарках в ліцеї, діти малювали малюнки. Допомога стала нашою відповіддю на страх. Стала нашою силою. Сила допомоги - це не завжди про героїзм. Це може бути телефонний дзвінок, вільне місце в машині чи просто чиясь рука на плечі. Але саме такі вчинки і тримають нас у найтяжчі миті.