Волохова Ольга, вчитель, Позашкільний навчальний заклад "Енергодарська мала академія наук учнівської молоді Енергодарської міської ради Запорізької області"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Весна 2022 року була найстрашнішою в моєму житті. Вона запам’яталась не цвітінням дерев, не запахом тепла, а порожнечею, страхом і льодяним холодом. У перші дні окупації Енергодара здавалося, що ми всі опинились у паралельній реальності, де панують тиша, невизначеність і тотальне очікування біди. Місто завмерло. У ньому більше не було звичних звуків: не чулися дитячі голоси на майданчиках, не лунали розмови з кав’ярень, не сміялися перехожі.

Лише приглушені кроки, напружене мовчання і запитання в очах: «Що буде далі?»

Це було відчуття справжнього зламу – не лише у зовнішньому світі, а й усередині. Більшість із нас продовжувала ходити на роботу – не лише через обов’язок, а радше через потребу зберегти бодай якусь ілюзію нормальності. Це було, як вдихнути повітря після довгого перебування під водою. Ми ділились новинами, чутками, кожною краплею інформації, бо інтернету не було, мобільний зв’язок зник майже відразу. Ми не знали, що відбувається в країні, не мали змоги зв’язатися з рідними з інших міст. Відчуття ізоляції було майже фізично болючим.

Після роботи – інше життя. Ворожа влада ще тільки набирала обертів, але вже було якось моторошно.

Банкомати не працювали. Готівка зникла у перший же день. Люди, які встигли зняти хоч щось, були щасливцями. Я стояла в чергах під «Приватбанком» по 12-14 годин на морозі. Кілька разів. Поверталась ні з чим. Карти не приймали. В магазинах – порожні полиці. Хліб – одна буханка в одні руки. За ним стояли черги на кілька годин, часто даремно. Магазини не працювали або працювали лише за готівку, якої ніхто не мав. Світ обвалився. Страх став частиною щоденності.

Як говорив Еріх Марія Ремарк: «У найтемніші часи видно світлих людей». І такі люди з’явилися. 

Ними стали рибалки, які ловили рибу і просто роздавали її людям безкоштовно. Селяни, які привозили свою городину: картоплю, цибулю, моркву, капусту – продавали людям, але ціни не піднімали, з багатьма можна було розплатитися, перекинувши гроші з картки на картку. І це був племзавод «Степной» із села Заповітне. Ця назва назавжди залишиться в моєму серці. Люди, які працювали там, не сиділи склавши руки. Вони не шукали вигоди, не торгували милосердям. Вони просто почали підвозити продукти в Енергодар, знаючи, який ризик на себе беруть.

Одна єдина дорога, що веде до міста, була під контролем окупантів. Але сільські водії і працівники племзаводу все одно їхали – з вантажами молока, м’яса, борошна, овочів.

Іноді вони поверталися назад без половини товару – блокпости могли забрати частину. Іноді їх змушували стояти по кілька годин. Але вони не припиняли їхати. Вони годували нас тоді, коли ми вже не знали, чи витримаємо ще один день. Особливо вразило те, що в магазинах, куди постачали продукцію племзаводу «Степной», можна було розплатитися карткою – хоч десь картка мала силу! Це давало шанс тим, хто залишився без готівки. Це надихало і давало надію.

Племзавод «Степной» під керівництвом Волкова Анатолія Анатолійовича став для мене символом людяності. Не лише як підприємство, а як вияв справжнього українського духу –сильного, сміливого, співчутливого.

Цей досвід змінив мене. Назавжди. Змінив моє ставлення до слів «допомога», «людяність», «підтримка». Тепер для мене це не абстракції. Це конкретні обличчя – обличчя рибалок, сільських водіїв, працівників підприємства, обличчя Анатолія Волкова, який не боявся брати на себе відповідальність. Вони всі стали моїми особистими героями. І ще – я стала більше вірити в людей. До війни  сприймала добро як щось природне. Тепер я знаю: справжнє добро – це вибір. Це ризик. Це сила. Це сміливість діяти, коли страшно. Коли небезпечно. Коли простіше мовчати або нічого не робити – але ти обираєш діяти.

На жаль, 26 серпня 2022 року Анатолій Анатолійович Волков пішов з життя. Я не була знайома з ним особисто, але дуже любила їхню продукцію ще задовго до повномасштабного вторгнення.

Знала, що там сучасне виробництво, найновіші технології… Ця людина вклала душу в розвиток підприємства і, упевнена, його серце не витримало того, в що почала перетворюватися справа його життя під час окупації. 12 червня 2023 року помер його син, Вадим Анатолійович Волков, який також був генеральним директором цього підприємства. Обставин його смерті я не знаю. Я виїхала з Енергодара у квітні 2022 року.

Відомо, що до цього прицільними обстрілами загарбники знищили приміщення молочнотоварної ферми та 4 корпуси свиноферми, загинуло 6000 свиней, 1000 нетелей. Хіба таке можуть витримати люди, які жили цим підприємством!!!

Ці цифри – не просто статистика. За ними – роки праці, сотні робочих місць, долі людей, що вкладали в цю справу все. Знищення племзаводу «Степной» – це не лише економічна втрата, це удар по життєвій основі цілої громади. Але попри все, пам’ять про людей, які діяли, залишається. Їхній приклад – це історія про відповідальність, про силу духу і про те, що навіть у найтемніші часи справжня допомога здатна змінити все. І це варто пам’ятати.