Топчій Карина, 2 курс, Харківський професійний коледж будівництва та промисловості

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бочко Олена Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року - дата, яка змінила життя мільйонів українців і моє життя особисто. У цей день моє життя розділилось на «до» і «після». На життя, коли все було безтурботно, і на життя з постійним стресом, коли ти не знаєш, що буде завтра. Цей день став не просто початком повномасштабної війни - це був саме той момент, який зруйнував уяву про безпечне й щасливе майбутнє, але водночас пробудив у всіх щось дуже важливе - силу нашої єдності та віру в мир як найбільшу цінність.     

Здається, тільки вчора я сиділа за партою та планувала з друзями, як будемо проводити літні канікули. Ми жартували, слухали чутки про війну й читали новини, та не вірили, що щось страшне може відбутися в нашій країні.

21 століття все ж таки, яка війна? Я приходила додому і, втомившись, казала, як не хочу до школи. Але ранок 24 лютого показав, що й це треба було цінувати. Цей ранок був зовсім іншим: паніка, страх, вибухи, дзвінки від рідних з питаннями, чи в безпеці ми, речі, зібрані в поспіху… А головне - ненависть. З вікна мого будинку в Харкові було видно стовпи диму. Я дивилась на це, чула всі ці страшні звуки і не вірила, що то не фільм, а справжня війна.

Моя родина, як і тисячі інших, змушена була шукати безпеки. Ми поїхали за місто до бабусі. Це було безпечніше, ніж залишатись у центрі міста.

Там ми сиділи в підвалі майже тиждень, але навіть підвал не рятував від того жахливого відчуття безнадійності та болю. Найважче було спостерігати за батьками: сильні, завжди стримані, вмить стали розгубленими та з повним нерозумінням, що ж робити далі. Цей вічний скролінг новин та сльози. Ми втратили все: дім, спокійне життя, але не втратили віри в нашу єдність— бо саме в той час ми зрозуміли, що в цьому і є наша сила.    

Разом з нами в підвалі сиділи наші сусіди, у яких не було схованки. Коли вже ситуація стала спокійнішою і ми, на жаль, почали звикати до такого життя,- перебралися до будинку, але все одно посеред ночі від вибухів здригалися й бігли назад до укриття. А далі - вічні гуманітарні допомоги, люди похилого віку, що плакали, отримуючи ті пакети, і дякували за будь-яку допомогу. Кожен у селі допомагав один одному. Мій дядько, працюючи на “Хладопромі”, машинами возив гуманітарну допомогу як в наше село, так і в інші місця, які були під постійними обстрілами.

Саме тоді я зрозуміла: наша сила і в єдності, і в теплих словах, що все буде добре, треба тільки почекати. Наша сила була потужна, і саме вона тримала нас у нормі, навіть коли все здавалося втраченим.

Я також не залишалась осторонь. Допомагала, чим потрібно було, донатила, складала списки та організовувала видачу допомоги разом із дорослими. Це давало мені розуміння, що навіть невеликий вклад у будь-що в наш час дуже важливий. І навіть тоді, коли моє місто кожен раз опинялося під обстрілами, я відчувала, що не просто сиджу без діла, а й роблю щось, що може допомогти іншим.

Початок війни змінив мене дуже сильно. Раніше я взагалі не замислювалась, що таке мир, і не думала про війни.

Для мене було нормою не думати за це, але тільки коли відчула те на собі - зрозуміла, що це дуже цінно - жити без війни. Без миру немає спокою, часу на мрії, а головне - без миру ти не впевнений, чи буде взагалі завтра. Не впевнений, чи в безпеці твої близькі люди або чи можеш ти планувати майбутнє. Це страшно. Мир - це час, коли вся сім’я разом, ти ходиш до школи чи коледжу, сидиш за партою, спілкуєшся з друзями наживо, а не через телефон. Це те, що здавалося звичайним, але наразі є неможливим.

Саме тому дуже боляче бачити, як вороги руйнують та ламають нас віками.

Наша нація, яка завжди перебувала в боротьбі і знає, якою ціною дається мир, завжди буде його цінувати. Суспільство буде виховувати майбутні покоління у повазі та відповідальності. Відповідальності за своє майбутнє. Буде вчити не залишати нікого у біді й завжди приходити на допомогу, бо справжній мир і тримається на взаємодопомозі та повазі один до одного.

Ця війна змінила все. Вона не дала мені можливості побути дитиною, але відкрила мені очі. Я зрозуміла, що є погане, а є хороше. Зрозуміла, що за пітьмою завжди стоїть світло, що добро завжди перемагає зло.

Війна навчила мене головному - допомагати у скрутний час усім, хто цієї допомоги потребує, бо навіть дрібниця може стати порятунком. І якщо ми всі будемо розуміти це — ми переможемо й збережемо найцінніше, що у нас є,  - МИР.