Гончарук Аліна, 9 клас, Комунальний заклад «Наталинський ліцей Наталинської сільської ради Берестинського району Харківської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гнатенко Надія Сергіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

За вікном липень, а в моєму серці – лютий. Люті морози страху, розпачу, несприйняття подій. Люті, як ті звуки сирен, що постійно пронизують тишу ночі, змушуючи здригатися кожну клітинку тіла. Все почалося, як і в багатьох українських родинах, з одного телефонного дзвінка. З одного короткого слова: «Війна».

Мій брат Олексій, - мій найближчий друг, моя підтримка, моя гордість, - вирішив йти добровольцем.

Йому 35, він мріяв про успішну кар'єру, але замість здійснення планів в його руках опинився автомат, а замість улюбленої роботи – окоп під відкритим небом. Спочатку я не розуміла. Не хотіла розуміти. Як? Чому?! Хто його захистить там, в тому пеклі? Я плакала, благала його залишитися, говорила, що все буде добре. Але він був непохитний. В його очах я побачила рішучість, віру, мужність. Він пішов захищати мене, нашу родину, нашу Україну.

Перші тижні тягнулися, як роки. Ми жили в постійній тривозі, дослухаючись до кожної новини з фронту, очікуючи найважливішого для нас дзвінка «звідти».

Олексій телефонував, як була можливість, і кожного разу його голос, втомлений і трохи тривожний, був для мене найріднішим у Всесвіті. Ми з братом і раніше спілкувалися на будь-які теми, тому я знала про все, що відбувається з ним: про обстріли, про важкі бої, про загиблих побратимів, про те, про що не хотів розповідати батькам, аби вони менше хвилювалися. І вірила у щасливу долю свого брата. Одного дня він не зателефонував. Два дні, три… Тиша. Мовчазна тиша. Мама ледь трималася на ногах, тато мовчки дивився в вікно, намагаючись сховати свій відчай.

Я відчувала, що світ навколо мене руйнується, страшні думки оселилися у моїй голові.

Тоді я зрозуміла, що не можу сидіти склавши руки. Не можу просто чекати, поки доля щось вирішить за нас. Я мусила діяти, бо невідомість просто вбивала мене. Я вирішила допомогти. Чим могла. Я почала з малого. Знайшла в інтернеті місцеві волонтерські організації, які допомагали військовим. Спочатку просто сортувала одяг, плела маскувальні сітки. Мої пальці боліли, спина нила, але я вперто продовжувала працювати.

Кожен вузлик, кожна петелька були для мене молитвою за брата, за всіх наших хлопців на фронті.

Я дізналася у волонтерів, що саме потрібно хлопцям на передовій. Теплий одяг, шкарпетки, рукавиці, ліки, продукти: перелік був довгим. Я не військова, я не могла допомогти фізично, але я могла допомогти нашим захисникам відчути, що про них пам'ятають кожну хвилину, про них дбають. Що їх дуже-дуже чекають вдома, живими. Тому почала збирати гроші. Спочатку це були мої власні невеликі заощадження, потім я малювала різні плакати, малюнки, навіть картини, продавала своїм друзям, знайомим.

Кожна гривня йшла на потреби армії.

З часом моя особиста ініціатива переросла у колективну діяльність. Мене підтримали  мої друзі, мої батьки, потім декілька однокласників. Ми створили свій волонтерський штаб. Продовжили збирати кошти на допомогу військовим, організовуючи невеликі концерти, ярмарки, постійно писали листи підтримки нашим захисникам. Усі разом ми стали справжньою родиною, яка об'єдналася заради однієї мети: допомагати нашим захисникам наближати перемогу.

Одного дня, коли я сортувала коробки з медикаментами, мені зателефонували з Дніпра і запитали: «Ви улюблена сестричка Олексія? Він живий». Мій брат живий! Його поранили, він у госпіталі, але він живий! Я не могла повірити своєму щастю…

Ми поїхали  у Дніпро найщасливішою родиною! Коли побачила брата у лікарняній палаті, не могла стримати емоції – і сміялася, і плакала. Олексій – блідий, худий, але рідні очі світилися тією ж сталевою рішучістю, що й раніше. Він посміхнувся і прошепотів: «Дякую, сестричко. За все». У цей момент я зрозуміла, що моя допомога нашим захисникам не була марною. Що вона стала важливою психологічною підтримкою для мене у найстрашніші тижні очікування, не дала мені зневіритися, опустити руки. Не знаю, але чомусь я впевнена, що моя турбота про інших військових допомогла і моєму братові залишитися живим. Це як бумеранг: за добро – добром.

Війна змінила все. Вона відібрала у нас мирне життя, зруйнувала наші плани, змусила нас відчувати біль та страх. Але вона також показала нам нашу силу, нашу здатність об'єднуватися, допомагати один одному, боротися за свою свободу  та незалежність.

Я пишаюся своїм братом Олексієм, я пишаюся мужнім українським народом, який продовжує боротися за мир, пишаюся тим, що і я є частиною цієї боротьби. І я впевнена, що разом ми переможемо. Разом відбудуємо нашу Україну. Разом повернемо мир на нашу рідну землю. І разом будемо згадувати цю подію, яка змінила все, як час, коли ми стали добрішими, більш згуртованими, людяними. Це час, коли ми зрозуміли, що сила  – в  єдності, підтримці і допомозі.

P.S. Тепер у мене є мрія: стати військовим медиком. І цю мрію я зможу втілити, бо ж вперта і вмотивована, бо хочу рятувати життя найкращим.