Храмова Наталя, вчитель, Комунальний заклад освіти "Нікопольський ліцей "Гармонія" Дніпропетровської обласної ради"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24.02.2022 - подія, яка дійсно змінила все... Початок повномасштабної війни в Україні став для багатьох родин випробуванням на міцність, взаємопідтримку та допомогу. З першого дня я для себе визначилася, що нікуди виїжджати не буду, щоб не трапилося. Хоча багато хто говорив, щоб забирала сина та рятувалася від війни. Але не могла покинути  рідних, дім, роботу і те життя, яке вибудовувала “до”... З часом ми почали звикати до постійних повітряних тривог, новин від “Єдиних”, ранкової статистики втрат окупантів тощо.

Наше життя поступово почало ставати таким, яке ми проживали до повномасштабного вторгнення, але без віри на майбутнє. Кожен день, як останній.

Та, в липні 2022 року, коли моє місто о четвертій годині ранку прокинулося від звуків реактивних систем залпового вогню, я вирішила, що тепер саме той момент, від якого треба рятуватися. Я встигла забігти в кімнату до сина та схопити його на руки, щоб перейти в більш безпечне місце. Дякувати богу, він міцно спав і не чув, що відбувається навколо. Цього дня було вирішено, що треба кудись їхати, але куди... варіантів взагалі не було. Виїхати десь далеко, я не могла, бо в місті залишалися чоловік та старенькі батьки. А поруч, де “тихіше” та “не стріляють”, нікого із знайомих не було.

І потім, через день, у соціальній мережі, я побачила допис, де люди із сусідніх сіл можуть дати прихисток на безоплатній основі. Це був той момент, коли я вперше по-справжньому відчула, що у нас, українців, немає такого поняття як “моя хата скраю...”.

Так як, село було поруч із містом, то ми їздили лише на ночівлю. Люди, які нас з дитиною прихистили, нічого не питали, не чекали вдячності, постійно  намагалися чимось допомогти, і це все робилося з відкритим серцем та щирою турботою. Ми пробули у них недовго, ситуація у рідному місті не змінювалася, обстріли продовжувалися, то чекати, коли все закінчиться, не було сенсу. У цій простій, але глибокій допомозі, я зрозуміла силу нашої нації, єдність нашого народу та незламний дух кожного з нас.

Коли життя “на колесах” втомило, то я вже остаточно вирішила, що більше нікуди не поїду. Цей досвід не тільки дав мені віру в людей, а й сформував моє бачення майбутнього.

Я зрозуміла, що хочу залишатися вдома, в рідному місті, працювати й виховувати сина і робити все, що в моїх силах, на підтримку Батьківщини. Продовжувати жити в тій країні, де чужі люди стають рідними в найважчі часи.

Людина таке створіння, яке звикає до всього, от і ми, вдруге, знову звикаємо та пристосовуємося до тих реалій, які нам підносить життя.

Місто щодня здригалося від вибухів. Ставало страшно не лише вночі, коли сирени разом із вибухами виривали нас зі сну, а й удень, коли ніхто не міг бути певен, що зможе повернутися неушкодженим з роботи, магазину, аптеки тощо. Загроза триває 24/7, а щоденні жертви стають лише черговими цифрами... Саме в такі моменти ти починаєш розуміти, що є такі люди, яким потрібна допомога. І тому, у своєму районі ми з дівчатами, такими як і я, які залишилися вдома, бо “добре там, де нас немає”, вирішили створити мініволонтерську організацію. Допомагали літнім сусідам, які не мали змоги самостійно вийти з дому: приносили їжу, ліки, їздили до пошти по їхні посилки від рідних, які були далеко від них, допомагали з побутом.

Інколи просто сиділи поруч, слухаючи їхні спогади, бо для багатьох ця емоційна підтримка була не менш важливою, ніж фізична допомога.

Одного разу, бабуся із сусіднього під'їзду сказала: “Дякую, що ви поряд!”. І в цей момент я зрозуміла, що війна, з одного боку, не лише руйнує, вона ще й відкриває в людях найкраще. А, з іншого боку, мені стало соромно, що лише в такі часи, ми помітили тих людей, які ще до війни потребували нашої допомоги та підтримки.

Відтоді моє бачення майбутнього стало більш світлим. Я вірю, що з такою згуртованістю ми зможемо подолати будь-які труднощі й побудувати сильну, незалежну Україну, де кожен буде готовий простягнути руку допомоги ближньому, бо саме в єдності та людяності — наша перемога і віра в завтрашній день.