Токарчук Тетяна, вчитель, ЗЗСО "Невірська гімназія"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року – дата, яка назавжди залишиться рубцем у серці кожного українця. З першими вибухами та тривожними новинами про початок повномасштабної війни час зупинився. Все, що здавалося важливим учора, миттєво втратило сенс. Але саме в цю мить з'явилася сила, що об’єднала мільйони – сила допомоги.

Я ніколи не забуду, як мої рідні – дочка та зять, Ольга та Андрій Гнатишини, які вже кілька років жили і працювали у Варшаві, перетворили своє життя на суцільну місію порятунку та підтримки.

Ще до того, як офіційні структури почали організовувати евакуацію, притулки, збори – вони вже діяли. Без вагань. Без страху. Тільки з одним бажанням – бути опорою для тих, хто втратив дім, спокій, упевненість у завтрашньому дні. Вони приймали у своєму помешканні біженців – матерів із дітьми, знайомих, які вибиралися з-під обстрілів, земляків, що шукали тимчасовий прихисток. Вони ділилися з ними всім: одягом, продуктами, теплом свого серця. Але це була лише мала частина того, що вони робили. Через соцмережі, знайомих, польські волонтерські організації, зокрема через салон «Гнатишин» вони організовували збори коштів, медикаментів, амуніції, продуктів і відправляли усе це в Україну – на передову, у лікарні, у притулки. Я пам’ятаю одну нічну телефонну розмову з дочкою. Вона не стримувала сліз, не приховувала втоми, але в її голосі звучала якась неймовірна рішучість.

Вона сказала: “Мамо, ми не маємо права сидіти склавши руки. Кожен українець зараз – це частина одного великого серця. Якщо ми зупинимося, це серце перестане битися”. Тоді я вперше по-справжньому усвідомила, що таке єдність.

До тієї події я часто думала про життя як про щось дуже індивідуальне. Я звикла турбуватися про родину, близьких, колег. Але не уявляла, що біль чужої дитини, яка залишилася без тата, або горе незнайомої жінки з розбомбленого міста, можуть боліти так, ніби це сталося з кимось із моїх. Ця війна розчинила кордони – не тільки географічні, а й емоційні.

Особисто я працюю в школі вчителем української мови та літератури, і наша шкільна родина також не залишилася осторонь. Від перших тижнів війни ми разом із колегами та учнями долучалися до зборів коштів на потреби воїнів, організовували акції на підтримку переселенців, брали участь у благодійних ярмарках,варили обіди для воїнів, які були на службі у нашому прикордонному окрузі. 

Кожна гривня, кожен лист дітлахів на фронт, кожен волонтерський день стали частинкою великої справи. Школа стала не лише місцем навчання, а й осередком добра, сили й віри в перемогу.

Коли я бачила, як моя дочка з зятем ночами сортують пакунки, як ведуть переговори з перевізниками, як організовують акції підтримки у Варшаві, у мене в серці щось змінювалося. Це був не просто приклад мужності – це була нова форма любові. Любові до свого народу, до кожного українця, до країни, яка, попри все, вистояла.

Мій чоловік, Токарчук Степан, хоч і пенсіонер, хотів іти захищати свою землю, але за віком не взяли і він не міг сидіти склавши руки. У перші дні війни Степан із односельцями ночами чергував у нашому селі, допомагав у облаштуванні окопів і укріплень, постійно щось тягнув: дрова, мішки з картоплею, яблука зі саду — усе, що могло знадобитися хлопцям на позиціях.

Це був не обов’язок - це було покликом серця.

Цей досвід докорінно змінив моє уявлення про силу народу. Ми часто говорили про єдність українців на словах, але тепер я бачила її в кожному вчинку, кожному погляді, кожній витягнутій руці допомоги. І це усвідомлення дало мені надію. Надію, що ми обов’язково переможемо – не лише ворога, а й байдужість, роз’єднаність, втому.

Я дивлюся на своїх рідних із гордістю. Вони стали прикладом для мене, для своїх дітей, для своїх польських друзів, які також долучилися до допомоги.

Ця подія навчила мене, що навіть у найтемніші часи можна залишатися світлом. І що сила допомоги – це не просто жест милосердя, а фундамент майбутнього. Майбутнього, де люди не будуть питати "чому я?", а говоритимуть "я поруч".

Моє бачення України змінилося. Я більше не уявляю її просто як територію з містами й селами. Для мене Україна – це мільйони сердець, що б’ються в унісон. Це сотні українців, які ночують на складі допомоги. Це зять, який організовує транспорт для нової партії гуманітарки. Це кожна людина, яка сказала: "Я не залишуся осторонь". Ця війна розділила наше життя на "до" і "після", але вона ж і об’єднала нас у найвищому значенні цього слова. І я щиро вірю, що ця сила взаємодопомоги – це те, що зробить нас непереможними.