Жидков Дмитро, 1 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року. Ця дата, наче чорна діра, втягнула в себе звичний світ, залишивши по собі лише гуркіт вибухів і звуки сирен. Для мене цей день став точкою неповернення, поділивши життя на «до» і «після». «До» – це спокійні шкільні будні, футбольні матчі з братом, вечірні посиденьки з друзями. «Після» – це завивання сирен, тривожні валізи біля порога, непевність у кожному дні. Але серед цього хаосу та руйнування проявилася інша сила – сила допомоги, маленька, але така важлива, особливо коли здається, що весь світ руйнується.  

Перші дні війни були сповнені розгубленості. Ми майже не виходили з дому, прислухаючись до кожного звуку за вікном. Згодом, коли перша хвиля паніки трохи вщухла, ми почали помічати тих, кому було ще гірше за нас.

Неподалік нашого будинку завжди крутилося кілька безпритульних собак та котів. До війни ми іноді підгодовували їх, але тепер їхні голодні очі стали ще більш промовистими. Із закриттям магазинів та загальною невизначеністю їм стало нікуди подітися. І тоді ми з братом вирішили, що не можемо просто сидіти склавши руки. Ми знали, о котрій годині приходити до звичного місця, де нас вже чекали з десяток голодних очей.

Собаки радісно виляли хвостами, коти обережно терлися об ноги. У ці моменти ми відчували якусь дивну розраду. Ми робили щось важливе, щось добре.

Ми не могли зупинити війну, не могли повернути мир, але ми могли нагодувати кількох беззахисних створінь. Батьки нас повністю підтримували і допомагали. З часом сусіди почали помічати нашу турботу. Дехто почав допомагати нам їжею, хтось просто підтримував добрим словом. Ми зрозуміли, що не одні такі. Багато хто в місті намагався допомогти іншим, хто чим міг. Хтось підвозив літніх людей, хтось ділився ліками, хтось просто підтримував сусідів морально. Ці маленькі акти доброти стали своєрідним променем світла в темряві війни. Вони доводять, що навіть у найстрашніші часи люди залишаються людьми, здатними на співчуття та допомогу.

Допомагаючи безпритульним тваринам, ми й самі отримували щось важливе – відчуття власної значущості, віру в те, що навіть маленька допомога має силу.

Війна триває. Сирени продовжують вити, а вибухи час від часу нагадують про жахливу реальність. Але разом з цим триває й інша боротьба – боротьба за виживання, за людяність, за майбутнє. І в цій боротьбі кожен, навіть звичайний хлопець, який годує бездомних тварин, робить свій внесок. Бо сила допомоги – це не лише про врятовані життя, а й про збереження в собі людяності, про віру в те, що після найдовшої ночі обов’язково настане світанок.

І, можливо, саме ці маленькі прояви доброти стануть тими цеглинками, з яких ми відбудуємо наш зруйнований світ.  

Отож, допомога іншим – це не подвиг, це просто те, що робить нас людьми. І ця подія, яка змінила все, навчила мене цінувати цю просту, але таку потужну силу.