Жидков Єгор, 1 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

До 24 лютого 2022 року війна здавалася чимось далеким, що показують по телевізору. Але раптом вона увірвалася в наше життя з усією своєю жорстокістю, перетворивши звичний світ на руїни та страх. Світ став іншим. Ті самі вулиці, будинки, дерева – все ніби залишилося на своїх місцях, але водночас змінилося назавжди. З перших днів вторгнення ми бачили, як звичний порядок руйнується. Продуктові магазини спорожніли, люди перестали виходити надвір без нагальної потреби, а безпритульні тварини залишилися сам на сам із своїм голодом.

Ми всюди бачили худих котів і собак, які шукали хоч якісь залишки їжі.

Одного дня ми з братом помітили безпритульного собаку біля магазину. Він виглядав голодним і наляканим, ніби не розумів, чому світ раптом став таким жорстоким. Ми не могли просто пройти повз. Це стало початком нашої маленької, але важливої місії — допомагати тим, хто сам не може вижити. Ця подія змінила все. Ми більше не відчували безсилля, хоча довкола здавалося, що війна забирає останню надію. Ми стали сильнішими. Не тому, що навчилися виживати, а тому, що зрозуміли: навіть у найтемніші часи можна бути світлом для когось.

Допомога – це не лише про тих, кому ти даєш. Вона змінює тебе самого. Ми стали відповідальнішими, більше довіряли один одному. Я знав, що можу покластися на брата, він знав, що поруч завжди буду я.

Одного разу наша знайома розповіла, що її кішка народила кошенят. Вона не могла їх усіх залишити собі і шукала для них нові домівки. Ми з братом одразу загорілися ідеєю взяти собі одного. Так у нашому домі з’явився маленький рудий клубочок щастя. Ми назвали його Рижиком. Він швидко став улюбленцем нашої родини. Його грайливість і муркотіння розбавляли гнітючу атмосферу війни, дарували нам хоч трохи радості та тепла. Тепер у нас стало на одного підопічного більше, але це лише додало нам відповідальності та бажання  допомагати. Ми почали помічати, що допомога — це не лише про тих, кому ти даєш їжу чи дах над головою. Вона змінює і тебе.

Щоразу, коли ми бачили, як собака, яка ще вчора виглядала голодною, сьогодні махає хвостом, або коли кіт, що боявся людей, нарешті довірливо мурчить, ми розуміли: те, що ми робимо, має значення.

Наші дії не є чимось героїчним. Ми просто робимо те, що вважаємо правильним. І ми помітили, що таких, як ми, у нашому прифронтовому місті багато. Люди допомагають один одному, діляться останнім, підтримують морально. Хтось готує їжу для літніх сусідів, хтось допомагав евакуюватися, хтось просто підтримував розмовою. У ці важкі часи проявилася справжня сила людської доброти.

Ця війна забрала у нас багато. Вона зруйнувала наші плани, забрала спокій. Але вона також показала нам іншу сторону життя – силу співчуття та допомоги.

Ми зрозуміли, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло, якщо об’єднатися і допомагати комусь. Отже, допомагати — це не про великі героїчні вчинки. Це про щоденні маленькі дії, які роблять світ кращим. Ми навчилися не чекати, поки хтось вирішить проблему, а робити те, що можемо, самі. Світ може бути жорстоким, але якщо ти готовий допомагати — ти вже робиш його кращим.