Феняк Аліна, 8 клас, Коломийський ліцей №5 імені Т.Г.Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Довганюк Тетяна Тарасівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожен українець після повномасштабного вторгнення стикнувся з певними проблемами, які розділили наше життя на “до” та “після”. У когось - це втрата рідних та близьких, у когось - абсолютно нове життя за кордоном… А для мене- це позбавлення зв’язку з родиною. Ми більше не поряд. Всі живі, однак, по різні сторони кордонів та розкидані по всьому світу.

Досі в пам’яті залишилися ті чудові спогади про сімейні свята, які ми проводили у великому родинному колі. У ті часи це не було чимось особливим, адже святкування будь-яких подій разом - звичайна справа.

Однак тепер ми так цінуємо моменти, що здавалися буденністю, адже більше не можемо їх повернути. День народження дідуся, Різдво, звичайні вечірні посиденьки - усі разом, довкола щирий сміх, посмішки та теплі обійми, метушня на кухні перед застіллям, розповіді бабусі про її дитинство та перегляди фільмів в колі родини. Зараз- пустота. Порожні кімнати та стривожені повідомлення «Як ви? У безпеці?»  

Колишнє життя сприймається тепер, наче добрий світлий сон, бо ж сьогодні - пригнічена реальність.

Ще з початку повномасштабного вторгнення майже всі рідні мені люди роз’їхались по різних куточках світу. Вони розпочали там нове життя, влаштувалися на хорошу роботу, знайшли доступне житло, діти пішли до школи. Але поміж цими змінами близькі втратили зв’язок з нами.

Один або два дзвінки на місяць – це ж такий мізер у порівнянні з  колишніми щоденними діалогами  та проведенні часу разом.

Це справді психологічно складно так різко втрачати контакт з людьми, з якими я спілкувалася кожного дня. Було дуже важко адаптуватися та пристосуватися до того, що близьких моєму серцю немає поруч зі мною. Війна роз’єднала багато людей, змусивши кожного відчути біль від прощання й розлуки, коли душу поглинає невідомість, коли не знаєш, чи буде змога зустрітися знову. Я рада, що залишилася в Україні зі своїми батьками. Ми разом, і я вдячна за це. Але серце наче розривається, коли згадую про свою двоюрідну сестру, з якою ми проводили дуже багато часу. Тепер бачимо одна одну  лише через екран телефону. Іноді дуже складно підтримувати стосунки, які  розмежовує відстань, бо наче живемо по обидва боки  реальності. В перші дні було дуже складно, я почувалася покинутою та самотньою.

Мені здавалося, що ті, хто поїхав, забрали з собою частинку мого дитинства. Але коли пройшло трохи часу, я нарешті усвідомила, що не одна така, навколо ще безліч людей, які теж переживають втрату.

Я побачила, як мій тато обіймає свого близького друга, який плаче за сином, що  на фронті. Як мама увесь час перебуває на зв’язку з друзями, що живуть в «гарячих точках». Саме тоді я зрозуміла: допомога має велику силу. Незважаючи на відстань, можна відчути, що друзі - це справжня опора, які завжди підтримають, підставлять надійне плече. І саме в такі хвилини стає зрозумілим, наскільки наш народ є сильним та незламним. Як би складно не було кожному з нас, ми все одно допомагаємо один одному.

Я теж почала підтримувати інших, наскільки могла: беру участь у волонтерських проєктах, які проходять в нашому ліцеї, вчилася в’язати сітки для наших захисників, робила окопні свічки з батьками. І це справді піднімає дух, допомагає з новою силою відродити надію та віру в перемогу над агресором.

Я відчуваю, що можу бути корисною у складні часи, що моє добре слово- теж невелика частинка до наближення миру.

Сьогодні я мрію, щоб усі мої близькі повернулися. Щоб ми далі проводили час разом, гуляли і сміялися, як раніше. Але я справді вдячна долі, що навчила мене бути сильною й дала незабутній урок: навіть якщо ти втрачаєш- можеш дарувати. А сила допомоги - це саме те, що справді може об’єднати!