Дідик Вікторія, 8 клас, Теслугівський ліцей Крупецької сільської ради Дубенського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мацько Зоя Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мир - це коли є вода, світло, тепло і тиша вночі.

Мир - це коли не боїшся засинати.

Мир - це коли чужа людина стає твоєю опорою.

Життя часом змінюється неочікуваною. Одне повідомлення, один дзвінок або один випадковий перехожий можуть назавжди залишити слід у нашій долі. Я завжди вважала, що великі зміни трапляються поступово.

Але одного дня я переконалася, що це не завжди так. І що допомога – це не просто дія. Це сила, яка здатна врятувати, підняти, повернути віру в людей.

Спогади телефонної розмови з Олею: «Вранці 24 лютого прокинулась від гуркоту, що йшов здалеку. Ми з мамою вийшли на балкон - у небі було видно чорний дим. Тато прибіг у кімнату: «Збирайтесь. Швидко. Почалось». Я тоді ще не вірила. Думала - щось локальне, щось, що скоро мине. Але з кожним днем у Маріуполі ставало все страшніше.  Світло зникло на третій день. Потім - вода. Потім - зв’язок. Я пам’ятаю, як мама намагалась зварити кашу на маленькому вогнику, як ми ділили воду - по півсклянки. Ми ночували у підвалі. Там було холодно, волого, пахло землею і страхом. Щоночі ми чули, як падають снаряди. Раз у раз будинок здригався.

Один день я пам’ятаю особливо. Ми вийшли на подвір’я по воду, коли зовсім поруч упала ракета. Я втратила слух на кілька годин. А маленького хлопчика, який стояв далі, - більше не побачили»

Україна вже кілька тижнів жила у новій реальності - з сиренами, вибухами, страхом і постійною тривогою. Мої знайомі теж були змушені виїхати з рідного Маріуполя, коли почались активні обстріли. Їх дім був пошкоджений, а сусіди – вбиті. Тато моєї подруги Олі залишився в місті як волонтер, а  її брат з мамою вирушили  до нас, як вони називали, «западенців». Моя подруга, її мама і братик у нас почувалися в безпеці. Біля нас близенько річка, ліс. Ми ходили по гриби, ловили рибу. Моя нова родина захотіла тут залишитися, але коли і до нас добралися рашисти, неподалік падали ракети, вони вирішили їхати до Польщі, там на них чекала тьотя Дуся, яка вболівала за Україну і українців, бо сама родом з України.

Ось телефонна розмова з Олею: «Дорога була важкою – не стільки фізично, скільки морально. Кожен кілометр був прощанням з минулим життям. В Кракові зустріла нас тьотя Дуся з теплим чаєм, пледом і обіймами. Мама плакала, обіймаючи її, як рідну. Я вперше за довгий час відчула, що ми в безпеці».

Пані Дуся не просто дала їм дах над головою. Вона щодня говорила з ними, розповідала про своє життя, варила їм їсти, навчала пекти хліб,  плести на гачку. І головне - вона повернула їм відчуття, що вони комусь потрібні. Тьотя Дуся родом із Польщі, а чоловік був у неї українець, який загинув у 2014 році в Іловайську. І  пані Дуся  допомогала їм, як могла. Ось така ниточка зв’язку між долями, між різними поколіннями, між чужими, але водночас рідними людьми.

Вони  прожили у пані Дусі майже півроку. І хотіли повернутися додому, але знову горе, загинув їх тато, занедужала мама. Пані Дуся стала їм:  і мамою, і бабусею, яку вони втратили ще до війни.

Отже, сила допомоги - це не тільки матеріальні речі. Це не лише продукти, одяг або житло. Це - час, увага, тепло і здатність прийняти чужий біль, як свій. Пані Дуся не врятувала світ, але вона врятувала моїх знайомих. І тим самим - змінила їхнє життя. А ще вона змінила мене. Я стала іншою. З того часу я намагаюся допомагати всім, кому можу: допомагаю в зборі речей, організовую онлайн-збори коштів для армії, пишу мотиваційні тексти для тих, хто втратив надію. Я вірю, що кожна добра дія - це маленька перемога над злом, над байдужістю, над болем.

Цей приклад, з життя Олі, навчив мене головного: одна добра людина може змінити світ для іншої. Можливо, не глобально. Але достатньо сильно, щоб ця інша людина змогла підвестися і жити далі.

Інколи ми не знаємо, яку силу має наше слово, наші обійми чи просто присутність поруч. Допомога - це не завжди героїчні вчинки. Іноді це просто бути поряд. Прийняти. Почути. Не відвернутись, навіть в найтемніші часи світло  теж може прийти.

З записника Олі: "Життя з чужими людьми навчило мене терпимості. Інколи ми не розуміли одне одного - я зі сходу, вони з заходу. Але ніхто не казав, що хтось «не такий». Ми вчилися слухати, приймати, співчувати. І я зрозуміла: різні ми - не значить чужі. Саме в цьому - суть толерантності. Це прийняття й розуміння стали моїм новим фундаментом.

Мене навчили не тільки вижити, а й любити знову. Не ненавидіти, а будувати. Не мовчати, а говорити - про мир».

«І якщо ви запитаєте, що для мене тепер значить «мир:

Це той хліб, який мені подали в холодному потязі.

Це плед, яким мене накрила чужа жінка.

Це дитяча усмішка, яку я побачила серед розрухи.

Це - коли серце не мовчить, а діє.

І наше рішення: бути добрими, бути терпимими, бути людьми».

Україну врятує: людяність, добро. І я теж хочу бути тим, хто рятує. Зараз я беру участь у волонтерському русі. Ми пишемо листи військовим, збираємо допомогу для інших переселенців. Я мрію стати журналісткою, щоб розповідати правду - про війну, про втрату, про силу серця. Подія, яка змінила все - це втрата спокою. Але сила, яка змінила мене - це допомога. Добрі руки, теплі слова, відкриті двері.