Лівітчук Ірина, вчитель, Одеська гімназія №19

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна вривається в життя без попередження. Вона змінює плани, розбиває спокій і змушує щодня відповідати собі на головне питання: хто я є в цей момент? Страх, невизначеність, біль - все це я відчула з перших днів повномасштабного вторгнення. Але серед усього цього виявилась ще одна сила - допомога. Вона стала для мене тим, що докорінно змінило моє ставлення до життя, до людей і до самої себе.

Початок весни 2022 року. Тривоги, вибухи, порожні полиці в магазинах. Я - мама двох діток і вчителька початкових класів. Відповідальність тиснула з усіх боків. Але навіть тоді я не залишилась наодинці.

В найважчі дні я отримала підтримку з абсолютно несподіваних боків. Я веду освітню сторінку у Facebook, де ділюсь методичними матеріалами, і маю YouTube-канал, на якому викладаю онлайн-уроки для учнів молодших класів. На сьогодні на каналі  більше 15 тисяч людей. Також маю активну сторінку в Instagram. У ті тривожні дні я почала отримувати повідомлення - не лише слова підтримки, а й прохання допомогти дітям з навчанням.

Особливо мене вразив лист від учительки з Харківщини: «У нашій школі вибиті вікна. Але мої учні чекають на урок. Якщо ви зможете записати відео для них - ми будемо безмежно вдячні».

У той момент я зрозуміла: війна не знищила бажання вчити й учитися. І що найцінніше - вона показала, скільки людей здатні об’єднуватися заради освіти. Я відчула, що людяність - це не гучні слова, а щоденні вчинки. Коли ти отримуєш лист від людини, яку ніколи не бачила, але вона дякує тобі за відеоурок, що повернув дитині посмішку, - ти вже інша. Я змінилася. Я більше не просто вчителька. Я - частина великої освітянської спільноти, яка тримає тил знань, навіть під обстрілами. Я не могла інакше. Коли серце болить, але руки можуть працювати - працюєш.

Я продовжила вести онлайн-уроки для своїх учнів, створила навчальні посібники для дітей-переселенців, надсилала матеріали туди, де не було інтернету.

Одного разу до мене звернулась родина з Бахмута, яка переїхала до Одеси. Їхня дівчинка, другокласниця, боялася залишатися сама і не хотіла вчитися. Ми почали з простих відеоуроків, потім - короткі Zoom-зустрічі. Через кілька тижнів вона прислала мені малюнок з написом: «Моя школа тепер у планшеті». Я зрозуміла, що моя праця дає результат. Це не були великі речі - це були маленькі кроки до стабільності. Мій дім став студією, де записувалися українські казки, вправи, задачі. Діти надсилали голосові повідомлення зі словами: «Пані Ірино, ми знову разом!»

Це не лише допомогло їм - це тримало й мене. Давати - це іноді краще, ніж отримувати. Бо в допомозі іншим я знаходила власну силу.

Окрема сторінка - це моя родина. Одного дня мій синок Владислав, якому на той час було сім років, підійшов до мене з коробкою іграшок. Він мовчки складав машинки, книжечки, і лише тоді сказав: «Це для тих діток, які не мають нічого. Можна ми відвеземо їм?» Я мовчала. Сльози стояли в очах. Мій маленький синок, вирос на фоні тривог і новин про війну, я зробила те, чого іноді не вистачає й дорослим - побачила потребу іншого.

Ми разом відвезли ті іграшки до центру допомоги переселенцям. І коли я побачила, як інші діти раділи цим простим речам, я зрозуміла: допомога - це мова серця, яка не потребує перекладу.

Цей момент став для мене переломним. Я побачила, що єдність українців - не лозунг. Це конкретні вчинки в конкретні дні. Коли мама ділиться останньою булочкою з чужою дитиною. Коли волонтер несе воду на блокпост. Коли восьмирічна дівчинка віддає улюблену ляльку комусь, хто плаче.

Події останніх років навчили мене бачити сенс у простому. Війна показала, що сила - не лише у зброї. Сила - у співчутті, у бажанні допомогти, у готовності бути поруч, навіть на відстані.

Мене змінила допомога. Та, яку я отримала. Та, яку я надала. Та, яку побачила у своїй родині. Вона зробила мене більш відкритою, чутливою, але водночас - стійкішою. Я вірю, що майбутнє України - у серцях тих, хто вміє бути людиною в найтемніші часи. А значить - у наших руках. І у наших серцях.