Кохан Діана, 9 клас, Повчанський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворна Оксана Василівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Існують дні, які навічно закарбовуються в пам’яті. Дні, які змінюють усе. Для мене таким днем став ранок 24 лютого. Було холодно, звичайний зимовий ранок. Я збиралася до школи, як завжди. Стояла на зупинці, чекала автобус, коли задзвонив телефон. Мама. Вона говорила схвильованим голосом: «Повертайся додому. Почалась війна…» Я застигла. Немов усе навколо стало чужим - люди, небо, навіть звук вітру.

Повертаючись додому, я відчувала, як у мені зростає страх. У голові звучали думки: «А раптом впаде ракета? А раптом прийдуть вороги?»

Того дня я вперше дійсно злякалася за своє життя, за своїх близьких, за своє майбутнє. Тоді я ще не знала, що з цього моменту все зміниться - не лише навколо, а й у мені. Перші дні були наповнені тривогою. Сирени, новини, напівпорожні магазини, перелякані погляди. Але була одна подія, яка особливо глибоко вразила моє серце. Подія, яка відкрила мені силу допомоги та співчуття.

Одного разу вчителька повідомила, що ми беремо участь у живому коридорі. Попросила принести живі квіти. Я ще тоді не до кінця розуміла, що це означає. Але наступного дня ми всі зібралися - учні нашого класу, старшокласники, вчителі - і разом рушили до села Будеража. Там, серед десятків людей, машин і військових, ми стояли мовчки. Серед цього всього я була стривожена мені мені сумно, я почула плач - справжній, гіркий, пронизливий. Ті сльози були не просто від болю. Вони були з відчаю, з втрати, з невимовного горя матері, яка ховала сина.

Мені було дуже важко. Хотілося втекти, сховатися, але я стояла. Мовчки тримала квіти. І думала: «Цей чоловік загинув за нас. За те, щоб я могла жити...»

Пам’ятаю, одному хлопцю з 11 класу стало погано - його довелося підтримувати, бабусі поруч також стало зле. Ми всі мовчали. Ніхто не сміявся, не говорив зайвого. Це був сум, який нас об’єднав. Після того ми рушили до церкви в Повчі. Там попрощалися остаточно. І хоч нам сказали, що можемо йти додому, я не змогла просто піти. З того дня я вже не була тією самою. У мені з’явилася тривога, але разом з нею - бажання допомагати.

Такі живі коридори траплялися ще не раз. Ми знову збиралися, несли квіти, ставали на коліна, схиляли голови. Ми бачили, як машини з тілами наших захисників поверталися додому. І кожного разу я відчувала: я не маю права бути байдужою.

Я почала шукати, чим можу допомогти. Разом з іншими дітьми ми плели маскувальні сітки. Спершу було складно: руки втомлювалися, стрічок  могло і не вистачати, допомагала нарізати їх. Але з часом я зрозуміла - це теж фронт, тільки тиловий. І кожен такий вузлик, кожна годинка праці - це ще один шанс врятувати життя. Також я допомагала збирати продукти, засоби гігієни, теплі речі. Малювала листівки, малюнки, писала короткі слова підтримки. Військові потім присилали фото з моїми малюнками. Вони тримали їх у руках, усміхалися. І це було неймовірно. Я зрозуміла, що навіть дитячий малюнок може зігріти серце на передовій.

Я почала більше цінувати звичайні речі: ранок без сирени, вечерю з батьками, тишу. Війна вчить не нарікати, а дякувати - за кожен день, за кожну посмішку, за кожен новий світанок.

З того часу я вже не просто дитина. Я - частина великої української сили, сили допомоги. І ця сила не в грошах чи статусі, а в добрих вчинках, в теплих словах, у щирості. Ми не маємо права бути байдужими. Бо байдужість - це теж зброя, тільки в руках ворога.

Я вдячна всім, хто боронить нашу землю. І я продовжу допомагати -  так, як зможу. Бо це не лише мій обов’язок. Це моє серце, моя совість, моя віра.

Я мрію, щоб одного дня ми більше не ставали на коліна перед машинами з тілами героїв. Щоб ми ставали тільки для молитви - подяки за мир, за перемогу. І тоді, коли все скінчиться, ми будемо знати: кожен з нас зробив свій внесок. Навіть я - дівчинка з маленького села, яка просто хотіла допомогти.