Кочерженко Тимофій, 7 клас, Опорний заклад загальної середньої освіти м. Мирноград

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кочерженко Алла Григорівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

«Справжня сила - у доброті», - Рінат Ахметов

Я народився у звичайній, але дуже сильній родині. Мій тато працював шахтарем. Це не була гучна професія, але вона була героїчною. Він щодня спускався під землю, щоб заробити для нашої сім’ї, не скаржився, не боявся. Мама часто казала, що його серце - з вугілля і вогню: міцне, гаряче й віддане. Та одного разу в шахті сталася пожежа. Багато хто рятувався, але мій тато залишився, щоб допомогти іншим. Він виводив своїх товаришів, поки сам не задихнувся від диму. Він загинув героєм.

Його не стало ще до початку великої війни, але для мене це вже була моя перша особиста втрата й моя маленька війна - з тишею, болем і порожнечею.

Коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, я вже знав, як це - втрачати. Але тепер цю втрату відчув увесь народ. Ми прокинулися під вибухи, під сирени, з валізами в руках та страхом у серці. Мама, мій молодший брат, бабуся й я зібрали все необхідне у валізи та сумки й вирушили до сусіднього міста, сподіваючись, що там буде безпечніше. Але не минуло й місяця, як і туди прийшла небезпека. Потужні вибухи, дрижання стін, крики - усе це стало новою реальністю.

Одного разу ракета пролетіла буквально над моєю головою, на висоті всього в 15 метрів. Цей момент я запам’ятаю на все життя. Я побачив, наскільки близькою може бути смерть, і як важливо цінувати кожен подих.

Ми мусили знову збирати речі й рушати далі - цього разу до Полтави. Там я провів своє перше воєнне літо. В одному будинку жило багато людей: ми, родичі, ще дві сім’ї. Було тісно, але по-своєму затишно. Мені подобалось, бо там було життя, рух, підтримка. Ми були разом. І ця єдність - це теж допомога. Після кількох місяців у Полтаві ми поїхали в село міського типу у Київській області. Там я прожив майже два роки. Саме там я знову відчув радість дитинства. У мене з’явилися нові друзі, ми гуляли, бавилися, і я почав думати, що, можливо, війна більше не дістане мене. Я почав сміятися. Думати про майбутнє.

Та почався блекаут. Світло вимикали по 5–6 разів на день, і кожного разу мені доводилося підніматися на 11-й поверх пішки. Це було важко, але я звик. Я навчився триматися. Іноді йшов у темряві, але з думкою: тато би не здався. І я не здамся.

Згодом мама дізналася про програму безкоштовного заселення в квартири в сусідньому місті. Ми довго вагалися - їхати чи ні. Але все ж вирішили спробувати. І не пошкодували. Нас прийняли. Квартира була чудова, а нові друзі стали ще ближчими. У якийсь момент я подумав: от воно, нове життя. Може, далі буде тільки краще? Але війна продовжувалась. Вибухи, сирени, тривоги, «прильоти» - вони все ще заважали жити спокійно. Іноді хотілося просто вимкнути звук життя. Але я бачив, як люди поруч тримаються. Як мама продовжує усміхатись, хоч очі в неї втомлені. Як сусіди діляться їжею. Як хтось допомагає бабусі нести пакети. І я розумів: попри все, ми - сильні. І ми - разом.

Я часто думаю про свого тата. Якби він був зараз поруч, що б він сказав мені? Мені здається, він би мовчки взяв мене за плече. І я б відчув: усе буде добре.

Його смерть навчила мене, що допомога - це не щось велике й гучне. Це може бути рішення залишитися, коли можна втекти. Простягнути руку. Не мовчати, коли хтось плаче. Війна відкрила в мені не тільки страх, а й силу допомагати. Я почав сам підтримувати інших: друзів, рідних, сусідів. Десь словом, десь справою. Навіть просто поглядом.

«Допомога - це коли ти стаєш частиною чийогось порятунку»

Тепер я точно знаю, що одна подія може змінити все. Війна відібрала в мене багато, але дала найголовніше - розуміння цінності життя й людяності. Я мрію про мирну Україну, де всі будуть допомагати одне одному не через біду, а через щирість. Я вірю, що ми збудуємо таку країну. Бо вже довели: ми - незламні. Ми - сильні. Ми - добрі. А допомога… Вона завжди поруч. Вона - в серці. Вона - у вчинках. Вона - в пам’яті про мого тата. І в мені.