Легкобит Вероніка, 9 клас, Ясногірський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чміль Валентина Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя кожному із нас дається тільки один раз, і в кожного бувають події, які вирішують все, стають поворотнім рубіконом. Переглядаючи різні історії в мережі Інтернет, мене зацікавила розповідь дівчини про подію, яка змінила усе, про силу допомоги. Тому хочу поділитися нею з вами.

Я проста учениця, як і багато інших моїх ровесників. Але кожного із нас змінила страшна подія, яка трапилася у нашій державі – війна.

Багато горя, страждань та біди принесла вона на нашу землю. І війна змінила нас всіх. У кожного своя історія. Подія, яка змінила нас на до та після. І напевне ми вже ніколи не станемо такими, як були до подій лютого, який і досі триває у наших серцях. Згадую перші дні, коли було повідомлено, що у нас розпочалася війна. Війна, про яку ми могли чути від наших прабабусь, з екранів телевізора та інших засобів інформації. Ці страшні події сколихнули всю країну. Саме в перші ці дні багато наших мужніх чоловіків стали на захист нашої рідної неньки, мій тато теж патріот своєї держави.  

І я вже знала, що найрідніша для мене людина – мій тато, не залишиться осторонь. Незважаючи на прохання зачекати, він вирішує піти добровольцем, як і багато інших наших мужніх захисників.

Постійні волання тривоги, ночі без сну, рідкі телефонні дзвінки… Так тяжко давалися перші дні війни. По декілька тижнів знаходилися без жодної звісточки від тата. Тяжко було миритися із невідомістю. Чекання… А пережити все на власні очі це ще набагато тяжче для нього. Ми розуміли, що його очі бачать страшні ці події, і думали, як  сердечко може витримати жахіття війни. Але надія ніколи не залишала всіх, що все буде добре. Хай і у хвилинних розмовах, але ми завжди намагалися підбадьорити нашого захисника. Молитви, які постійно читали, та віра в Бога давали сили жити далі і боротися з нещінним ворогом.

Часті накази про зміни перебування підрозділу тата, завжди гарячі точки і найтяжчі бої. Ми хвилювалися дуже.  

Потім були відпустки додому. Це була така радість! А потім знову тяжке прощання на пероні вокзалу. Тато знову у тому пеклі війни. Через декілька днів після відпустки пролунав телефонний дзвінок, командир підрозділу повідомив, що після важких боїв він вважався зниклим безвісти. Земля зникала з-під ніг. Сльози, розпач, біль та невідомість, розривали душу, такий стан не полишав нас. Тяжко жити із цим болем у душі, і не хотілося вірити у таку болючу реальність.

Але сила молитви дали поштовх до надії. І ми самотужки розпочали пошуки із вірою та впевненістю, що тато знайдеться. Але результату від таких пошуків не було. І знову відчай та тиша без жодного повідомлення.

Звернення до багатьох людей та прохання про допомогу не давали впевненості у пошуках. А самотужки тяжко було щось з’ясувати.  Війна триває, а зниклих безвісти людей стає ще більше. Але одна випадкова зустріч змінила все. Переступаючи вкотре пороги кабінетів, благаючи про допомогу із пошуками, ми вже зовсім не сподівалися на допомогу. Розпач заполоняв свідомість. І тут до нас підійшли незнайомі люди, які були волонтерами та запропонували допомогу із пошуками тата. Ми одразу погодилися, адже хапалися за будь-яку соломинку.  Дзвінки, поїздки, нові знайомства…

Час летів невблаганно, але надія не полишала нас ні на хвилинку, що тато обов’язково знайдеться. Найбільше враження було від того, що зовсім чужі люди були задіяні у пошуках і не залишили нас на самоті із цією бідою. Саме сила допомоги людської додала ще більші надії у  результаті пошуків.

Минув місяць, два, три, рік… І тут дзвінок: «Ваш чоловік у полоні». Ми були схвильовані, але щасливі, хоч і у полоні. Душевні хвилювання та переживання даються всім в знаки, але як там тато, хвилювало кожного із нас найбільше.

Майже щохвилини у мережі переглядали списків зі звільнення. І знову довгі часи невідомості. Час від часу обміни, ми раді їм, але тата все не було. Рік, півтора року,  і тут дзвінок на телефон мами: «Серед військових списків на звільнення є прізвище вашого чоловіка». Радість, сміх і сльози… І ще довшими здавалися хвилини чекання, хотілося швидше наблизити момент зустрічі. Якби ж можна було переставити дні у календарі. Так-так, ми чекали цього обміну як ніколи.

Саме завдяки людській силі ми дочекалися на повернення нашого героя. Такі люди завжди дають надію, яка допомагає жити у найтяжчі часи, вони вселяють віру на надію, яка і допомагає у найтяжчі моменти.

Великдень – християнське свято, до якого всі готуються. А ми готувалися до зустрічі із найріднішим. Саме перед святом відбувся один із найбільших обмінів, серед яких був мій тато.

Не можна описати стану душі, які ми були щасливі. Тато дуже схуд, але дома, на рідній землі із нами. Тато на реабілітації, тяжко пережити побачене. Незважаючи ні на що, ми щасливі. Хоч війна триває, але ми вдячні людям, які погодилися допомогти нам  повернути  найріднішу людину. Ми вдячні Богу за віру у наших серцях, яка не згасала ні на хвилину.

Я не могла стримати сліз від розповіді, але водночас раділа, що ще один захисник нашої суверенності повернувся живий. Розумію, що таких історій багато зараз у нас. Але зворушує те, що є люди, які дійсно допомагають, і їхня сила допомоги надихає кожного із нас. Не потрібно бути осторонь, якщо  можемо допомогти. І лише так все буде Україна!