Олійник Максим, 11 клас, Комунальний заклад "Благовіщенська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів" Благовіщенської сільської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Товкач Анастасія Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя до війни здавалося звичним і передбачуваним. Я прокидався вранці під спів птахів, чув, як мама порається на кухні, а тато - на подвір’ї. Село було моїм маленьким світом: знайомі стежки, запах свіжоскошеної трави, добрі сусіди, що завжди віталися і бажали гарного дня. Дитинство минало серед безтурботності, лагідного сонця й теплих вечорів.

Наш край славиться своїми смачнющими огірками та запашними помідорами, все село було устелене рядами теплиць, відгомін роботи з весни і на ціле літо я чув навкруги. Завжди докладав сам зусиль, допомагав рідним, працюючи в теплицях, заробляючи кошти та щиро дякував всесвіту за гармонію воєдино з селом. Я думав, що так буде завжди. Але одного дня світ навколо мене почав  тріщати  по  швах…

Війна ввірвалася в моє життя не голосно, а стримано й повільно, мов тінь, що накриває землю перед бурею. Спочатку це були лише новини по телевізору, десь далеко. Потім - тривожні розмови дорослих. А згодом - звуки вибухів і пострілів недалеко від нашого села.

Ми прокидались серед ночі, прислухалися, боялися. І ось нарешті той день, коли все змінилося - день окупації. Моє рідне село, в якому я народився й виріс, село Благовіщенка, опинилося під контролем ворога. Вулиці, які я знав змалку, спорожніли. Страх повис у повітрі, мов дим. Люди мовчали, ховалися, дивилися одне на одного із недовірою. Усе, що ще вчора здавалося непорушним - наш будинок, школа, магазин, клаптик Каховського водосховища, де ми ловили рибу, - стало крихким і ненадійним. Як скло, яке от-от розіб’ється.

У той час до нас приїхала моя старша сестра. Вона вже кілька років жила у Києві, працювала, мала своє самостійне та доросле життя. Але коли почалася війна, вона кинула все й приїхала до нас - допомогти, підтримати, бути поруч.

В її присутності було щось таке, що додавало мені впевненості, навіть коли навколо світ валився. Вона стала для мене талісманом спокою та мужності. Вона кинула все і повернулась до сім’ї в окупацію, щоб допомогти нам, вирішити йти на виважені й дорослі кроки, щоб життя стало кращим. Мої батьки довірили мене їй, я вдячний їм за такий крок, я вдячний своїй сестрі за непростий тернистий шлях, який вона пройшла, щоб забрати мене з окупації. Згодом ми з нею почали підготовку до виїзду. Це було непросте рішення. Ми залишали батьків, дім, спогади.

Дорога була важкою, напруженою, з блокпостами, з відчуттям, ніби ми тікаємо від чогось невидимого. Але коли ми приїхали до столиці, я вперше за довгий час відчув — свободу, яка просякнула мої  легені  вільним  вітерцем  України.

У Києві було зовсім інше життя. Так, там також були тривоги, але там було світло - у прямому і переносному сенсі, світло в душах людей, в їх посмішках, в їм допомозі, спілкуванні та в будинках, а вдома, навпаки, розтерзані темні душі перевертнів, які пішли на співпрацю з окупантами затягнули своїм лицемірством та жорстокістю села та міста Василівського району. В Києві як і в навколишніх містах України люди допомагали одне одному, волонтери розносили їжу, незнайомі відкривали свої домівки для переселенців.

Моя сестра працювала практично без відпочинку, і, хоч їй було важко фінансово, вона завжди знаходила час, щоб підтримати мене: словом, ділом, просто присутністю.

Ми разом готували вечерю, сміялися над дрібницями, згадували дитинство. І я зрозумів: навіть у найтемніші часи можна знайти світло - якщо поруч є той, хто тебе підтримує. Сестра стала для мене не просто рідною людиною, а справжнім символом сили. Вона вчила мене, що допомагати - це не означає бути багатим або всемогутнім. Це означає бути людиною. Підтримати словом, вчасно обійняти, поділитися шматочком хліба - іноді цього достатньо, щоб урятувати чиюсь душу. 

Я бачив, як вона допомагала нетільки мені, а й іншим: сусідам, біженцям, знайомим і незнайомим людям.

Чим довше ми живемо у Києві, тим більше я починаю сумувати за рідним краєм. Моє село - це не просто точка на карті. Це місце, де я навчився ходити, говорити, мріяти. Там залишилися мої батьки, моя школа, мої спогади. Я згадував, як ми з друзями будували курені в лісі, купалися в річці, співали пісні біля вогнища. І щоразу, коли я згадував ці моменти, серце стискалося від болю - бо зараз усе це під окупацією. Імперський сусід, назву якого не хочеться навіть вимовляти, забрав у мене шматок дитинства. Але не забрав віру.

З часу окупації села Благовіщенка минуло багато днів. Я став дорослішим. Я інакше дивлюся на життя. Я більше не сприймаю свободу, як щось само собою зрозуміле. Я знаю, що вона коштує сліз, втрат, боротьби.

Але я також знаю, що в найтемніші часи можна знайти світло - якщо сам стаєш його джерелом. Коли ми підтримуємо одне одного, ми стаємо сильнішими за будь-яку зброю. Сьогодні, думаючи про майбутнє, я вже не уявляю його без цієї внутрішньої сили - сили допомоги. Бо саме вона рятує не лише тіла, а й душі. Вона дає змогу залишатися людьми там, де людяність намагаються знищити. Вона народжується не з обов’язку, а з любові - до рідних, до землі, до всіх, хто потребує тепла.

Я мрію, що після перемоги ми зможемо повернутися додому. Відновити школу, в якій я вчився. Посадити нові дерева. Побудувати нові мости - не тільки через річки, а й між людьми. І допомога буде фундаментом цього нового життя. Бо поки ми здатні допомагати одне одному - нас неможливо перемогти! Благовіщенко! До тебе я лину мріями, думками, вистоїмо, повернемо та зацвітемо!