Манасян Ксенія, 8 клас, Миколаївський ліцей №28  Миколаївської міської ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Герасименко Світлана Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Наш звичайний ритм життя здригнувся від тривог і вибухів. Війна принесла біль, руйнування та відчай. Похитнула мою віру в людяність та добро. Проте саме в таких умовах ми починаємо по-справжньому цінувати прості вчинки, які змінюють все. Так допомога незнайомої людини не лише стала переломним моментом у житті моєї родини, а й змінила мій світогляд.

Моя родина ніколи не була байдужа до безпритульних тварин. Ми часто їх підгодовували. З початком повномасштабної війни наляканих, покинутих домашніх тварин ставало все більше.

У той час, коли багато хто кидав своїх улюбленців напризволяще, думаючи лише про власний порятунок, моя мама не змогла пройти повз покинутих тварин. Так у нашому домі з'явилися самотні, перелякані коти та собаки. Деякі самі приходили до нашого порогу в пошуках їжі. Спочатку ми були сповнені співчуття, рішучості та впевненості, що подаруємо їм шанс на краще життя. Але з кожним днем тварин ставало більше, а разом із тим збільшувався тягар відповідальності та витрати на їхнє утримання.

Три собаки і десять котів їли забагато, корм швидко закінчувався. Ставало важко, поступово почалася економія на власному харчуванні. Я часто спостерігала, як мама сумно зітхала, дивлячись на них. Але по її очах, я бачила: вона ніколи не шкодувала, що прихистила тварин.

Відчай підступив, коли до нас прибилася вагітна кішка. Усі  розуміли, що буде тяжко, але кішка з кошенятами лишаються. З сусідніх вулиць приходили коти, деякі просто їли й ішли, деякі лишалися в нас. Усім відоме повір'я, що лелеки селяться лише біля добрих людей. Мої батьки іронічно жартували, що біля нас селяться коти замість лелек. Мама почала пропонувати сусідам, які залишилися, прихистити кошенят чи молодих котиків. Але зіткнулася з байдужістю і осудом. Я дуже хотіла допомогти, почала шукати благодійні фонди, які займалися тваринами. Знайшли декілька, нас поставили в чергу, бо тих, хто потребує допомоги, було забагато. Але наших волохатих дітей, як їх називає мама, треба було годувати зараз.

Кошти, як і їжа для тварин, танули на очах. Зневіра в допомогу і елементарну людяність набирала шалених обертів. У душі оселився відчай…

Саме в цей час сталося те, що ніхто не очікував. Небайдужа людина простягнула нам руку допомоги. Мама як звичайно, йдучи з роботи, майже біля самого дому годувала тварин. Раптом поряд зупиняється автомобіль, відчиняється вікно, і літній чоловік починає її запитувати про те, чиї це коти, чи за свій рахунок вона їх годує. Він каже, що має корм і може дати їй.

Мама з обережністю та підозрою ставиться до незнайомців, тому трохи зніяковіло відмовляється. Чоловік наполягає обмінятися номерами телефонів, і каже, щоб зверталася в разі потреби. Мама не подзвонила, бо було соромно і ніяково.

Через два дні рано-вранці він зателефонував сам, спитав адресу і приїхав. Він щиро посміхнувся і спокійно почав діставати з машини мішки з кормом. Ми з подивом і радістю дивилися на чотири великих мішки корму. Мама дякувала, а він бентежно дивився на тварин, які почали виходити з різних куточків. Тоді мама пояснила, що з цих волохатих дітей наші тільки один собака і три коти, а решта – переселенці, або ж внутрішньо переміщені коти. Чоловік тільки здивовано хитав головою. Як потім виявилося, Сергій Іванович був не лише безкорисливою, щирою людиною, а й сусідом з паралельної вулиці.

Через тиждень він не дзвонить, а просто приїжджає, а з ним двоє жінок – Ганна і Катерина. Одна була ветеринаром, інша – волонтеркою. Він привітно посміхається і каже: «Дівчата, це ті хороші люди, яким варто допомогти».

Так усе почало змінюватися. Відчуття самотності й безнадії зникло. З'явився постійний запас корму й медикаментів. Ганна допомогла стерилізувати тварин, а Катерина прилаштувати у нові люблячі родини. Було важко прощатися, бо всі прикипіли до кожної тваринки душею. Деякі з наших підопічних переїхали в інші міста України, а дехто живе поряд із нами у Миколаєві. Ми не змогли віддати всіх. З нами поряд будуть жити пес, чотири котика і п'ять кішок.

Завдяки допомозі трьох небайдужих людей ми змогли прогодувати тварин, і всі разом все-таки подарували їм шанс на краще життя.

Ця подія навчила мене цінувати найважливіше у наш час – людяність. Я зрозуміла, що навіть коли нікому немає справи до чужих проблем, коли гасне віра в людей, допомога може з'явитися несподівано, але в найпотрібніший момент. Кожен із нас може стати рятівником для іншого. Головне почати з себе, і не пройти повз. Сила допомоги – не в гучних словах, а в простих діях. Тепер я знаю, що навіть у найважчі часи знайдеться хтось, хто обов'язково допоможе не заради подяки, а просто тому, що інакше не може.