Козакова Яна, вчитель, Комунальний заклад освіти «Самарівське професійно-технічне училище» Дніпропетровської обласної ради» 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року. Звичайний зимовий ранок, оповитий сонною тишею. Ніщо не віщувало тієї безодні, в яку мала поринути моя країна, а разом з нею і моє спокійне життя. Дзвінок телефону розрізав ранкову дрімоту, наче гострий ніж. Голос на іншому кінці дроту тремтів: «Почалося...» Слова зависли в повітрі, немов отруйний дим. Спочатку я не повірила, подумала, що це жахливий сон. Але тривожні новини звідусіль підтверджували страшну реальність: Росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Світ довкола мене почав хитатися, зникали звичні обриси, майбутнє стало туманним і загрозливим.

У перші дні панував хаос і розгубленість. Я не могла усвідомити, що перетнула межу, за якою залишилися мій затишний дім у Сіверську, знайомі вулиці, улюблена робота, безтурботні вечори з родиною. Кожен наступний день ставав боротьбою за виживання, кожна новина - холодним дотиком страху. Моє рідне місто, колись спокійне і привітне, почало повільно вмирати. У травні війна дісталася і до Сіверська, перетворивши його на лінію фронту. Спочатку це були лише далекі тривожні сирени, які з часом стали нав’язливим фоном нашого існування. Потім почалися обстріли.

Я пам’ятаю той перший жахливий звук - оглушливий вибух десь неподалік. За ним - ще один, і ще. Вікна затремтіли, стіни заходили ходором. З того дня кожен звук літака, кожен гуркіт артилерії сіяв у наших серцях паніку. «Гради» стали нічним кошмаром, їхні смертоносні залпи безжально руйнували будинки, калічили долі.                                                                      

Ліцей, де я пропрацювала багато років, віддаючи свої знання і душу учням, став однією з перших жертв війни. Коли я вперше побачила його понівечену будівлю - розбиті вікна, обвуглені стіни, зруйнований дах - серце стиснулося від болю. Це було не просто руйнування будівлі, це було руйнування частини мого життя. Згодом снаряд прилетів і в мій будинок. Удар був такої сили, що здригнулася вся будівля, у будинку повністю зруйновано сходовий проліт між 5-м і 1-м поверхами. Пересування у під’їзді  було неможливе, існувала загроза подальшого обвалу.

Саме тоді я зрозуміла, що залишатися тут більше неможливо. Страх за життя моєї родини переважив усе.                                                                         

Разом із чоловіком та донькою ховалися в підвалі будинку навпроти, бо в нашому було небезпечно. Цей сирий, темний закуток став нашим тимчасовим прихистком. Світла не було, зв’язку теж. Воду доводилося набирати з колодязя, а їжу готувати на багатті у дворі під постійною загрозою обстрілів.

Донька мала складати сесію в інституті, але про який інтернет могла йти мова? Ми жили в інформаційній блокаді, відрізані від зовнішнього світу, знаючи лише жахи, що відбувалися навколо. Кожен день починався і закінчувався одним і тим самим питанням: «Чи доживемо ми до завтра?» Страх став нашим постійним супутником, він пронизував кожен наш подих, кожну думку.                                                                                                              

Пам’ятаю одну ніч, коли обстріл був особливо сильним. Снаряди падали зовсім поруч, здавалося, що стіни підвалу ось-ось не витримають. Ми сиділи, щільно притулившись одне до одного, і молилися. У той момент я відчула такий відчай, таку безвихідь, що здавалося, ніби це кінець.

Тоді я  усвідомила, що перебування в Сіверську  несе пряму загрозу життю, і потрібно негайно залишати це місце, ми вирішили евакуюватися. Волонтери допомогли нам дістатися до Бахмута. Ми виїхали майже без нічого, взявши лише документи. Орендували кімнату в гуртожитку, сподіваючись знайти там спокій. Спочатку в Бахмуті здавалося трохи краще. Працював транспорт, видавали гуманітарну допомогу.

Я ніколи не забуду той смак першого шматка хліба, отриманого в міському центрі культури. Волонтери були наче ангели-охоронці, вони приносили не лише продукти, а й промінчик надії у наші змучені душі. 

Але війна невблаганно наближалася і туди. Вже у серпні  2022 року ми знову змушені були тікати, цього разу до Новомосковська (тепер - Самар) у Дніпропетровській області. Друга втеча була ще важчою, бо ми вже втратили залишки нашої ілюзії безпеки. Перші дні в Самарі були сповнені розпачу і невизначеності. Чуже місто, незнайомі люди, відсутність роботи і розуміння того, що чекає нас попереду. Ми почувалися загубленими і безпорадними. Але саме тут я вперше відчула справжню силу людської доброти.

Місцеві жителі, благодійні організації, Сіверська міська військова адміністрація - всі намагалися допомогти нам, переселенцям, які вимушено перемістилися до більш безпечних регіонів України і саме ця допомога надавала впевненість у світле майбутнє, мотивацію разом наближати це світле майбутнє та беззаперечну віру у ПЕРЕМОГУ.

Особливо цінною була підтримка волонтерів, які оточили нас турботою і увагою. Вони допомогли нам не лише з їжею та одягом, а й з пошуком житла.

Я вирішила не залишатися осторонь і долучилася до волонтерського руху. Плела маскувальні сітки для наших захисників, збирала бляшанки для окопних свічок, фасувала продуктові набори для тих, хто опинився у ще складнішій ситуації. Разом з іншими жіночками ми брали участь в акції «Подаруй тепло», створюючи теплі свічки, які зігрівали наших хлопців на передовій. Кожна свічка, кожен моток джуту був частинкою нашої віри в перемогу.

Ми збирали донати, допомагали Збройним Силам України з придбанням необхідного обладнання: медикаментів, турнікетів, комплектуючих до дронів, засобів зв’язку, бронежилетів, реанімаційного обладнання. Ми розуміли, що наша допомога, навіть найменша, може врятувати чиєсь життя.                            

У червні 2024 року я втратила роботу, заклад, де я працювала в Сіверську, припинив своє існування. Знову настали важкі часи, безробіття, чуже місто, необхідність виживати. Але я не здалася. Я шукала роботу і знайшла її у Самарівському професійному училищі, де стала викладачем з предмету «Професійна етика». Робота знову повернула мені внутрішній баланс, допомогла знайти себе у новому середовищі.

Педагогічні працівники, робітники училища - всі вони стали частиною моєї нової родини. Тут я зрозуміла, що навіть на чужині можна знайти сили жити далі, творити, допомагати іншим. 

Ця війна забрала у мене багато: дім, спокій, звичне життя. Але вона відкрила одну важливу істину: сила допомоги - це не просто підтримка у важку хвилину. Це те, що тримає нашу націю, об’єднує наші серця і дає непохитну впевненість у тому, що Україна обов’язково переможе. І я вірю, що одного дня ми повернемося до нашого рідного Сіверська, відбудуємо його і знову заживемо мирним життям.