Лейбик Діана, 11 клас, Мащанський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Салаган Тамара Вікторівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Слово, яке я часто чула від прабабусі, проте не звертала особливої уваги на його зміст. Була війна, в минулому часі…Не уявляла зовсім, навіть у страшному сні, що буду чекати тата й брата з війни. Трагедія, розпач, біль, сльози, відчай, довгі дні, темні ночі, молитва…

У 2014 році на сході України почалися бойові дії з боку росії. З того часу доля мільйонів українців кардинально змінилася. Одна з подій, що вплинула на ці зміни – анексія Криму. Через незаконне захоплення Автономна Республіка Крим та місто Севастополь тимчасово опинилися під контролем росії. Дії країни-агресора – це насильницька окупація. Друга подія – початок війни на Донбасі.

Те, що здавалося фільмом жахів у XXI столітті, стало реальністю: наша країна втратила частину територій, а на сході розпочався кривавий конфлікт. Відтоді почалося нове життя для всієї України – життя у боротьбі.

Усі люди можуть уявити війну, але не кожен відчує її. Хтось бачив уривки з бойовиків, а хтось спостерігає за цим щодня, вдень і вночі, на власні очі. Мить, коли серце завмирає, ніби його більше немає. Ти стоїш і дивишся навкруги, а місто, яке колись жило, раділо, пахло весняним цвітінням, з яскраво розмальованими будинками та затишними парками, вже зовсім не таке. Воно мертве.

Розбомблені будинки, лікарні, супермаркети, дитячі майданчики – ось справжня реальність.

Кілька років тому ніхто й уявити не міг, що на Україну чекає доля кривавих боїв. Тільки уявіть: літо, ви всією родиною зібралися на відпочинок. Світить тепле сонце, тато розпалює вогонь, ви граєтесь м’ячем, вода в річці тепла… Це спогади, які гріють душу навіть у найтяжчі часи. Тоді світ здавався яскравішим, добрішим, безтурботним.

24 лютого – день, який закарбується в пам’яті мільйонів українців. Цей четвер змінив життя кожного громадянина України. Перші відчуття – страх, злість, тривога, що поєднались  між собою й утворили гору відчаю, що з кожним днем ставав усе більшим та важчим.

Люди виїжджали за кордон, щоб врятувати себе, свою родину, близьких.

Я пам’ятаю той ранок, попередній день та наступний. У середу, 23 лютого, вчителька розповідала нам про введення надзвичайного стану на території України та пояснювала, як поводитися в небезпечних ситуаціях. День був похмурий. Наступного ранку, я прокинулася та помітила повідомлення у шкільній групі: почалась війна. Повідомлення Президента Володимира Зеленського про введення воєнного стану та території України.

Цілий день я провела перед телевізором, слухаючи новини про вибухи, бої, черги на кордонах.

Маму з самого рану викликали на роботу – вона медсестра. Тато їхав додому з Польщі, а брат повертався з Рівного. Вже по обіді приїхав мій рідний брат Саша. Я дуже люблю його. Він розповів, що був у військкоматі,  йому сказали прийти знову в суботу. Я не відмовляла його - знала, що це його вибір, і він не передумає. Єдине, що я могла зробити – підтримати, сказати, що він усе подолає, і обійняти. Хоч моє серце обливалося кров’ю, я знала – він не змінить свого рішення, ніщо не примусить його відступити. І я змирилась….

Але другим ударом стало принципове рішення  тата. Він приїхав додому у п’ятницю, а в суботу вже збирав речі на навчання. Я люблю їх. Дуже-дуже сильно….

Саша залишився вдома, йому мали зателефонувати, але цього не зробили. Він сам поїхав удруге, і вже через два тижні його відправили на навчання. Залишився лише зв’язок по телефону – дзвінки, повідомлення. Це – єдине, що нас єднало. Кожного разу, коли я говорила з татом чи братом, і на фоні було чутно вибухи – моє серце стискалося так сильно, що я не могла говорити, від болю й страху.

Я боялася за них, за своїх рідних і найдорожчих людей.

Україна завжди боролася за свої території, за волю, незалежність, мову. Але які наслідки цієї боротьби? Хто перейме горе кожної матері, яка втратила сина на війні? Хто розділить біль дочки чи сина, які втратили батька? Хто підтримає дружину, яка втратила чоловіка? Хто допоможе їм пережити це горе? Ціна свободи – надто велика: людські життя. Ці події змінюють життя назавжди, перевертають його з ніг на голову. Це вже не звичайне життя – кожен день наповнений страхом і тривогою. І минулого життя вже не буде ніколи….

Кожне прощання – наче останнє, бо ніколи не знаєш, чи побачиш свою рідну людину знову.

Проте українці – сильний народ. Із самого початку війни нас об’єднує спільна мета – перемогти ворога. У нас є те, чого немає в них – людяність, єдність, велике "гігантське" бажання- відстояти за будь-яку ціну свій край. Край калини, верби, лелеки, солов’я, козака, мови, вишиванки.

Допомагайте  нашим захисникам! Передусім висловлюємо вдячність за те, що ми живі, адже хтось сміливіший за нас знаходиться там, на передовій, на нулю.

Я вірю в нашу Перемогу. Ми – українці, народ, який ніколи не скориться ворогу.