Коровченко Альбіна, 1 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна... Одне коротке слово, що вміщує в себе не лише біль і страх, а й розгубленість, відчуття крихкості всього звичного. Той ранок 24 лютого 2022 року назавжди розколов мій світ на "до" і "після". Звуки вибухів, тривожний шепіт дорослих, нерозуміння в дитячих очах – усе це стало початком нової, жахливої реальності. І в цьому хаосі особливо цінною виявилася ниточка людяності, підтримка близьких і зовсім незнайомих людей, яка допомагала не втратити себе. З самого початку війни в моїй родині панувала взаємодопомога. Спочатку я з мамою жила у бабусі на іншій вулиці. Через 2-3 тижні ми поїхали до Польщі, а потім до Німеччини, де вже жила тітка з сестрою.

Мені дуже не хотілося їхати з міста, тому що було страшно і не до кінця зрозуміло, що буде потім.

На вокзалі панувала тривожна, але водночас об'єднуюча атмосфера. Розгублені погляди шукали допомоги, і ця допомога приходила від незнайомців, які вказували правильний напрямок. Згадка про Польщу та Німеччину викликає в мене щемливі спогади про безсонні ночі на холодній підлозі вокзальних залів та ангарів. Цей жах досі стоїть перед очима, але навіть тоді в серцях людей жила вдячність за те, що вони в безпеці. Діти, намагаючись відволіктися від реальності, бігали та сміялися, а дорослі, з важким тягарем на душі, знаходили розраду у спілкуванні.

У цій складній подорожі траплялися маленькі прояви людяності, які гріли душу. Пам'ятаю, як незнайомі люди пропонували мені щось смачненьке, намагаючись викликати хоч слабку посмішку. Незважаючи на все, що відбувалося, у людських очах світилася надія та доброта.

Минули довгі місяці. Життя в безпеці за кордоном поступово входило в звичне русло, але в серці кожного з нас жила незгасна туга за рідними запахами, звуками, за кожним куточком нашого дому. Спогади про знайомі вулиці, подвір'я, друзів не полишали ні на мить. І коли з'явилася можливість повернутися, коли лінія фронту віддалилася, ми відчули непереборне бажання знову вдихнути повітря рідної землі. Страх ще не зник остаточно, але жага до дому, до свого коріння, виявилася сильнішою за все. І ось ми знову тут, у своєму місті, яке немов несло на собі відбиток пережитого, але залишалося для нас найріднішим місцем на землі, де кожна вулиця, кожен будинок зберігав частинку нашої історії.

Я бачу майбутнє світлим, безтурботним, хочу, щоб знову на вулицях було чути дитячий сміх, на святах був салют і щоб моє покоління було останнім, яке жило у війні, і щоб наступні покоління знали про війну тільки зі сторінок книг, а не бачили ці жахливі картини насправді.

Спогади про перші дні війни – це не лише біль і втрати, а й урок неймовірної стійкості та здатності до співчуття, які проявив наш народ. Важливо не просто пам'ятати ці темні часи, а й зробити все можливе, щоб вони ніколи не повторилися. Саме тому так важливо цінувати кожен мирний день і виховувати майбутні покоління на принципах гуманізму та взаєморозуміння, щоб вони знали про війну лише зі сторінок історії, а не з власного досвіду. Моє найбільше бажання – бачити Україну вільною, квітучою та мирною, де панує радість і злагода, і я вірю, що ми всі разом зможемо це зробити.