Каракаш Марія, 9 клас, Відокремлений структурний підрозділ «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ–ІІІ ступенів» Університету митної справи та фінансів (м. Дніпро)

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворчан Алла Зеновіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Так хочеться написати щось життєствердне і надихаюче.. Але… Немає сил… Лише втома від гнітючих новин з фронту, з міжнародної арени, з усіх куточків України. Чи помітили ви, як рідко зараз пишуть про хороше? Чи помітили ви, як часто просять допомоги у зборах військові, їхні рідні, волонтери, артисти співаки і прості люди? І майже всюди бачимо: «Збір стоїть…»,  «Хлопцям і дівчатам потрібна допомога!»

А люди мовчать і з останніх сил скидають хоч одну гривню, бо відчувають, якщо не вони, то хто?

Пам’ятаю, як на початку повномасштабної українці згуртувалися і допомагали один одному, військовим, внутрішньо переміщеним. У перші дні великої війни ми з татом відвезли купу речей, одягу, іграшок, взуття в центр, де допомагали переселенцям, як ми тоді казали, а насправді людям, у яких ворог забрав не тільки дім, а й колись спокійне мирне життя. Кожна вільна копійка йшла на збори, «банки», донати військовим, пораненим, знайомим, незнайомим, усім і кожному, хто потребував допомоги.

У серпні двадцять третього розрахунок мого дядька, бійця славетної «Двадцять п’ятки», потрапив під ворожий «Ланцет». Хвала Господу, хлопці всі лишилися живі, а от «бойовий кінь» мого дядька постраждав.

Ремонт старезного «Уралу» ліг на плечі військових. Стало питання зібрати кошти. Дядько ходив по допомогу до знайомих підприємців, місцевих багатирів… Нуль! Допомогти нічим не можемо, скрута, самі сидимо на бобах. Мого завжди веселого і оптимістично налаштованого дядька Сашка охопив відчай – машину потрібно ремонтувати, арта має працювати, земля під ворогом має палати! На сімейному зібранні вирішили відкривати «банку» і йти з протягнутою рукою в люди. Ну, а що? Ми ж допомагали, а тепер допомога потрібна нам. Через два місяці ми майже зібрали необхідну суму. За цей час не один раз нас охоплював відчай, не раз ми плакали від щастя, що збір зрушився з мертвої точки.

За цей час ми відкрили для себе нових людей, побачили інший бік деяких знайомих, а декого просто викреслили зі свого життя. Бо, як кажуть, у скрутну хвилину видно людину.

Сказати, що я стала більше вірити в єдність нашого народу? На жаль, ні. Але я точно знаю, що завжди! завжди! знайдуться люди, які підтримують, які допоможуть, які порадять. І хай їх буде небагато, але з малого починається велике, з жарини починається вогонь.

Згадую, як мама розповідала про дві тисячі чотирнадцятий. Тоді мій дядько Сашко вперше потрапив на війну, яку називали АТО. У ті перші роки гібридної війни напіврозвалена українська армія стійко протистояла російським посіпакам – ДиНиРи-апалчєнцам і зальотним найманцям.

Пригадую, як мама їздила по військторгах купувати дядькові форму та амуніцію, а бабуся з дідусем – туристичний намет, спальний мішок і купу іншого. Так вони збирали свого солдата на війну, яку не називали війною.

Пам’ятаю, як мама довго говорила телефоном. Постійно повторювала: «Усе буде добре. Щось придумаємо…» Це зараз, вже дорослою, я слухаю історію про те, як батальйон дядька постійно потрапляв під обстріли, після одного з яких наш захисник залишився без усього. Усе майно згоріло в наметі, в який потрапив снаряд.

Пам’ятаю, як мама щось зі сльозами на очах розповідала бабусі. Далі бабуся годинами висіла на телефоні. А через тиждень повний «КамАЗ» продуктів і речей (навіть броніки придбали) поїхав до хлопців. Це рідні і знайомі збирали допомогу своїм захисникам.

Мабуть, тоді я вперше зрозуміла силу громади. Шкода, що з часом ця єдність зникає. Чому українці можуть об’єднатися тільки в тяжкі часи? І то на короткий термін…

Я щиро захоплююся тими людьми, які допомагають з самого початку війни (і це не з дві тисячі двадцять другого), які не втомлюються від суспільства, від постійних чвар, звинувачень, які вперто йдуть до мети і несуть добро у світ!

Хотілося написати щось життєствердне і надихаюче…Але… Боляче…