Вітовщик Дмитро, 10 клас, ОЗО "Балаклеївський ліцей імені Євгенії Гуглі"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Возна Любов Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна… Одне це слово здатне перевернути з ніг на голову звичний світ. До 24 лютого 2022 року моє життя в Снігурівці було спокійним і передбачуваним: школа, друзі, плани на майбутнє. Ніхто з нас не міг уявити, що вже за кілька днів рідне місто опиниться в окупації, а ми станемо біженцями. Пам’ятаю той ранок, гучні вибухи розбудили нас на світанку. Страх скував усе тіло. З кожним днем ситуація ставала все гіршою.

Обстріли, відсутність зв’язку, невідомість – усе це тиснуло нестерпним тягарем. Ми жили в постійному напруженні, чекаючи хоч якоїсь звістки.

27 березня 2022 року став днем, коли ми нарешті змогли вирватися з цього пекла. Мама, молодша сестра, бабуся, дядько і я – ми залишили все, що було нам дороге, і вирушили в нікуди. Батько залишився в окупації, щоб доглядати бабусю та наш дім. Дідусь теж залишився з ними. Дорога була довгою і сповненою тривоги.

Першим прихистком для нас стало місто Кривий Ріг, де жила сестра мого дідуся у своєму будинку. Її гостинний дім на деякий час став нашим притулком.

Я ніколи не забуду її доброту та щирість. Вона прийняла нас як рідних, ділилася останнім, підтримувала морально. У той момент я відчув неймовірну силу людської підтримки. Її прості вчинки – гаряча їжа, тепле слово, співчутливий погляд – були для нас ковтком свіжого повітря у задушливій атмосфері війни. Саме тоді, у Кривому Розі, я вперше по-справжньому усвідомив, наскільки важливою є допомога. Допомога не лише матеріальна, а й емоційна. Просто знати, що ти не один у своїй біді, що є люди, яким не байдужа твоя доля, – це додавало сил жити далі.

Через пів року бабуся вирішила повернутися до Снігурівки, а ми з мамою, сестрою та дядьком залишалися в Кривому Розі до самого звільнення нашого міста 10 листопада 2022 року.

Повернення додому було радісним і водночас болючим. Рідне місто було понівечене війною, але головне – ми були вдома. Проте спокій тривав недовго. 6 червня 2023 року принесла нову біду – підрив Каховської ГЕС. На той час я перебував у селі Юр’ївка, у бабусі. Її будинок опинився під водою. Знову довелося тікати, шукати прихистку.

Цього разу нас покликав до себе рідний брат мого дідуся, у село Балаклея на Черкащині. Його гостинність і турбота стали для нас справжнім порятунком.

Ми приїхали сюди тимчасово, але так і залишилися. Вже майже два роки я з сестрою ходимо тут до школи, знайшли нових друзів. Чесно кажучи, мені тут подобається, і повертатися поки не хочеться. Батьки ж залишаються в Снігурівці.

Озираючись на прожиті два роки повномасштабної війни, я розумію, що без допомоги добрих людей ми б не впоралися. Сестра дідуся в Кривому Розі, брат дідуся в Балаклеї – їхня підтримка стала для нас не просто тимчасовим прихистком, а справжнім проявом людяності у найскладніші часи. Ці події змінили моє сприйняття світу. Я зрозумів, що в найважчі моменти саме взаємодопомога і підтримка роблять нас сильнішими.

Я відчув єдність українців, готовність прийти на допомогу один одному, незважаючи ні на що. І це дає мені надію на майбутнє – на відбудову нашої країни, на повернення миру, на те, що добро завжди переможе.

Ця війна навчила мене цінувати прості речі: мирне небо, родинне тепло, підтримку друзів та знайомих. І я вірю, що ця сила допомоги, яку я відчув на собі, стане фундаментом для нашого спільного майбутнього.