Шоломіцький Альберт, 8 клас, Запорізька гімназія №54

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колесник Валентина Павлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Не так я уявляв зміни у своєму житті… Не про такі зміни я мріяв… Я став ВПО ще влітку переломного дві тисячі двадцять другого року, бо дуже хотів здобувати   українську освіту. А оскільки  моє селище було окуповано ще на початку повномасштабного вторгнення, то зробити це було вкрай важко.  І виїхати було б неможливо, якби не допомога українців одне одному…

Необхідно зазначити, що в той час евакуацію не проводили, оскільки село вже було окуповане.

Люди могли лише купувати собі місця у “перевізників” за шалений кошт з кожної особи. Це дуже пригнічувало, адже придбати  собі «омріяне місце» міг далеко не кожен. Водіїв, котрі займались цим, було не багато, тож знайти в один момент декілька перевізників було майже неможливо, тому охочі евакуюватися збиралися у групи, щоб виїхати однією автівкою. Проте деякі власники автомобілів брали менші гроші за роботу, а іноді й не брали їх взагалі. І це було у ті важкі часи неймовірно важливим проявом допомоги, який нарешті вселяв почуття згуртованості та єдності народу у наші серця. 

Шлях лежав через Василівку, він був найбезпечнішим та найстабільнішим на той час, хоча …

Пам'ятаю момент, коли буквально з двадцяти чи сорока  метрів від створеної нами колони, у невеликій лісопосадці, що неподалік, російські війська притягли якусь ракетну установку та почали стріляти. Це продовжувалось близько п'яти хвилин. П’ять хвилин… Короткі залпи… Тиша…

А потім заметушилися люди: хтось благав про допомогу, хтось намагався допомогти, а хтось її й не дочекався… Від побаченого та почутого людям ставало зле: у деяких сталися серцеві напади. Це був найтрагічніший момент за моє перебування у тому напівзруйнованому місті. Але цей випадок ще більше згуртував людей. І ніби на кожний залп українці відповіли тисячею добрих справ.

Одностайно вирішили пропустити без черги тих, кому потрібна була  термінова медична допомога, та вагітних жінок.

На узбіччі знайшли безпритомну жінку похилого віку, яка відійшла від свого авто саме перед початком стрілянини. Жінці надали першу допомогу, її врятували. Саме вона стала однією з тих, кого пропустили без черги до вільної України. А черга, здавалося, не закінчиться ніколи! У ній необхідно було лишатися повсякчас, щоб не втратити своє місце.  

На добу пропускали всього до двадцяти автівок, тому, дивлячись на цю багатокілометрову чергу з автомобілів, котрі вишикувались у тісну шеренгу, хотілося плакати од відчаю.

І знову  - допомога і підтримка, а отже, і віра в людей. Це були звичайні люди, а для мене – герої, герої – волонтери, що привозили на своїх автівках багато готових страв: картопляне пюре, каші, супи  - і роздавали їх людям у черзі. Також вони привозили з собою питну воду, бо у тому місці була лише “технічна”. Саме ці герої  допомогли вижити та дочекатись свого часу на виїзд багатьом людям у Василівці.

П’ять діб у авто… Навіть наш перевізник сказав, що це - його новий рекорд. Залишок автомобілів нарешті пропустили,  і ми рушили до обласного центру - Запоріжжя, міста козаччини та величних порогів Дніпра.

Зміни…  Чи на краще?.. Життя покаже. Але я знаю точно: там, у тій колоні, тривалістю усього у п’ять днів, у п’ять, здавалося, безкінечних днів, і формувалося моє бачення світу, моя громадянська позиція, мої цінності й відчуття приналежності до величного народу – народу України!