Полюхович Катерина, 10 клас, Полтавський навчально-виховний комплекс  № 16

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванко Лілія Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Досить складно почати відверто говорити, коли пережитий страх не відпускає, він живе в середині мене. З думкою, що проговоривши свою проблему, неодмінно має стати легше, починаю свою розповідь. Уявляю, ніби лежу на зручному дивані в кабінеті психолога, і розказую все, що глибоким рубцем лягло на серці… Тільки психологом стала уся країна. Я говорю – мене слухають, і – навпаки…

Звичка. Жити у стані війни стало звичним явищем, хоча страшним та непередбачуваним. Людина – істота, що звикає до всього. Це я зараз точно знаю. Стара потвора, що зветься війною, прийшла і до мого дому, порушила його гармонію. Уже звикла, що тато нечасто приїздить додому.

Тепер для мене батько – це чоловік у пікселі, що рідко з’являється по відеозв’язку. Його очі більше не такі, як були раніше.  Погляд важкий, а в думках згадує те, про що не розкаже ніколи нікому.

Служба. Мене бабуся вчила, що людина приходить в цей світ для служіння Богові, іншій людині, країні, нації. Тож чоловіки та жінки, що стали на захист цілого народу, виконують священний обов’язок. Подія, яка змінила моє життя, сталася 3 вересня 2024 року, того кривавого ранку, коли росія атакувала Полтаву двома балістичними ракетами «Іскандер». Удар прийшовся по території Інституту зв’язку. Саме в той період в начальному закладі перебував мій батько – військовослужбовець ЗСУ.

І якщо до цього хтось заспокоював себе, що Полтава – це безпечне місце, то в одну мить все змінилося.

Навчання. Народна мудрість говорить: «Не зарікайся ніч ночувати, бо прийдеться дві». Чи міг уявити дорослий чоловік, життя якого давно увійшло у звичне русло, що доведеться брати до рук зброю і ставати на захист держави? Чи міг він думати, що прийде час і треба буде здобувати нову професію, навчатися новій спеціальності? Життя цікаве і не передбачуване. Мій тато, сорокарічний чоловік, якому довелося опановувати військову справу, розуміючи, що від цього в подальшому буде залежати життя не тільки його власне, але й інших.

Навчання полягало не тільки в відпрацюванні навичок на полігоні, а й передбачало практичні заняття в аудиторіях.

2,4 хвилини. Саме стільки треба часу, щоб балістична ракета долетіла до Полтави. Багато це чи мало? Достатньо, щоб насолодитися щасливим моментом, але надто мало, щоб добігти до укриття. Тата врятувало те, що в ті трагічні хвилини його підрозділ був на полігоні, а не в аудиторії.

У такі моменти здається, що життя людини, як нитка. На перший погляд міцна, а в одну мить обривається назавжди...

Передчуття. Раніше я ніколи не вірила у всю цю маячню, що люди відчувають один одного на відстані. Проте того жахливого ранку я чітко відчула, що ці два вибухи, які було чутно у всіх куточках міста, стосуються найдорожчої для мене людини. Страх і тривога охопили мене. Схвильована мама, дзвінки без відповіді, і час, ніби зупинився… Повітря стало густим, важко дихати. Пульсуючий біль в голові заважає думати. Десь глибоко в середині відчуваю, що все добре, але не до кінця вірю, і мозок вимагає фактів.

Раптовий дзвінок розрізає тишу. «Я в нормі. Багато роботи. Усе інше потім», - чути нерозбірливий батьків голос в телефоні.

Сила допомоги. Вчинки однієї людини іноді рятують життя багатьох. Сила такої допомоги незбагненна. Медик Ігор Ткачов один з перших прибув на місце вибуху, бо так вже вийшло, що він живе поряд з Інститутом зв’язку. Про нього писали у всіх газетах та інтернет виданнях. Я була вражено його зібраністю та здатністю ефективно працювати в екстремальних умовах. Ігор як справжній професіонал правильно надавав першу медичну допомогу, накладав турнікети, сортував поранених по ступеню тяжкості отриманих травм. Ситуація в перші хвилини після вибуху була вкрай тяжка: смерть, крики, стогін, пил, кров...

Ігор Ткачов у своєму дописі розповідав: «Десь годину ми робили все, що могли: когось не врятували, а комусь зберегли життя».

Турнікети. Це окремий біль. Здавалося б, звичайний засіб для тимчасової зупинки кровотечі, проте від його якості і правильності накладання залежить життя людини. Батько розповідав, що на навчаннях з тактичної медицини вони ретельно вивчали правильність накладання турнікетів. Госпітальєр Ігор Ткачов після трагедії в Полтаві підняв тему якості турнікетів і вміння ними користуватися.

Як наслідок – по місту прокотилася хвиля заходів з надання першої медичної допомоги в умовах війни. Накладати турнікет має вміти кожен!

Єдність. Українці – особлива нація! Коли біда прийшла в наш дім, ми об’єдналися, подали руку допомоги, відчули чужий біль, як власний. Чим неабияк здивували світ. У той страшний день мешканці Полтави проявили максимальну згуртованість. Одні допомагали на місці трагедії, інші – в лікарнях. Працівники ДСНС – то взагалі супергерої, які першими були на місці трагедії, хоча була висока ймовірність повторного удару. Жорстокий ворог прагне добивати жертву. Потім з’явилася черга до центру переливання крові. Полтавці хотіли допомогти – віддати частинку себе, задля порятунку іншої, формально чужої, але по відчуттю близької людини.

Українська кров переможе! Моє щире бажання, щоб ми були об’єднані не лише спільним горем, болем, а й великою радістю – перемогою.

Level. Боротьба з одвічним ворогом вийшла на новий етап. Це, як в комп’ютерній грі, тільки люди справжні, смерть реальна. Це надскладний рівень. Залишиться хтось один. Мені тато нещодавно розповів про Голду Меїр. Раніше я не знала, хто ця жінка, і що вона народилася в Києві, а потім стала визначним політиком, прем’єр-міністром Ізраїлю. Свого часу вона досить влучно сказала: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає не надто багато простору для компромісів». Отак і наша боротьба з північним сусідом увійшла у фінальну стадію.

Озвіріла орда прагне нас знищити. Саме тому супротивник б’є ракетами по містах, навчальних закладах, житлових будинках... Наша мета – зберегти державність, націю!

Майбутнє. Неосяжно високу ціну платить Україна за своє майбутнє. Сьогодні пишеться нова сторінка нашої історії. Золотими літерами туди вписані імена героїв. Це люди-титани, що своїми тілами зупиняють ворожі кулі, ракети, снаряди. Якщо ви подумали, що це просто такий красивий вислів, то ні. Титан – це міцний метал, який використовується у протезуванні військових. І наше майбутнє поруч з такими людьми. Очевидці, медики, волонтери були свідками страшних каліцтв після тих вибухів у Полтаві.

Протезування – це шанс людини на повноцінне життя. При зустрічі з ними не відводьте погляд, не відвертайтеся, а прикладіть руку до серця в знак вдячності та поваги.

Цинічний ракетний удар по навчальному закладу назавжди змінив ціле місто і мене також, бо страшно втрачати тих, кого любиш, та усвідомлювати, що могла б більше ніколи не обійняти найріднішу людину.