Піхтор Ярослав, 8 клас, Черкаська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №8 Черкаської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бряник Ірина Володимирівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Три роки тому, на початку 2022 року, я жив спокійно та прекрасно. Але 24 лютого 2022 року Російська Федерація вторглась до моєї Батьківщини і весь мій світ перевернувся. Моє сприйняття людей з того часу кардинально змінилося. Раніше я вважав, що люди недоброзичливі, що в цьому світі, окрім батьків, тобі ніхто не радий, але, коли нам почали допомагати, я зрозумів, що я дуже помилявся в людях.  

Що робити? Куди діватися? Всі тоді задавалися цими питаннями і моя сім’я також. Мене переповняли емоції страху та  розгубленості.

Тоді ми жили біля військової частини, в яку могла прилетіти ракета, і мені та моїй сім’ї потрібна була допомога - нам треба був новий прихисток і його нам надали рідні на деякий час. Ми не тільки приймали допомогу, а й самі допомагали. Під час зборів на ЗСУ в школі ми приносили напої, їжу, одяг та донатили.  Але найважливіша від нас допомога у боротьбі за вільну Україну це наш ТАТО.

Вже 8 березня 2022 року він, як доброволець пішов на війну. Щоб стати до лав ЗСУ, батько 5 днів ходив до військомату, бо черги бажаючих долучитися до захисту Батьківщині у нашому місті були величезні.

Батько деякий час перебував на Черкащині, потім його перекинули в Харківську область, де він брав участь у її визволенні. Також тато брав участь у боротьбі за звільнення Луганської та Донецької областей. Воював у Чугуєві, Балаклеї, Ізюмі, Часовому Ярі, під Краматорськом, у Куп’янському, Слов’янському районах.  Ми  з мамою та молодшою сестрою дуже хвилювалися за тата, щоб він не загинув, бо бували такі ситуації, що він стояв на межі смерті.

Тато рідко розповідає про свій бойовий шлях. Йому боляче згадувати, та й нас з сестрою намагається вберегти від страхіть війни. Він каже про дитинство, яке у нас має бути і яке у нас забирає ця страшна війна.

Мій тато говорить, що на війні немає професій: з ранку ти можеш готувати побратимам сніданок, в обід грузити машину зброєю, а ввечері вже перебувати в окопі на нулі.

Серед історій, які тато розповідав, є про те, як одного разу він з побратимами переїжджали до дитячого табору в Чугуївському районі, який тільки був визволений ЗСУ. Їхати їм тоді довелось полями, які лише почали розміновувати, а всі мости були підірвані. Розповідає, що ледве знайшли дорогу, яка була так розбита важкими танками, що їх «Газон» ніяк не міг проїхати там після дощів. Як машина з польовою кухнею застрягла в полі кукурудзи і як побратими витягали її, перед тим ледь не розстрілявши, здалеку поплутавши з російськими солдатами, яких в цьому районі було багато.

Як тато шукав зв'язок з командиром та для цього виліз на найвищу точку в районі (це була водонапірна вежа), а командир під час розмови попередив про 150 російських солдат в цих полях.

І як вони з побратимами тоді розібрали дії відпрацювання. Як побратим на прізвисько Різо, дивлячись тоді на червоне небо, розповідав про контрнаступ ЗСУ. Рухаючись замінованими полями, батько з побратимами бачили багато розбитої ворожої техніки та трупи російських солдат. І як під поливом Градів, FPV дронів вони з побратимами нарешті змогли добратися до Мартового. Там, при температурі -10°C, незважаючи на усі обстріли, які тільки можна було уявити, в перший раз за рік війни, вони з побратимами лягли спати на ортопедичний матрац.

І це був найкращий матрац в його житті, який він запам’ятав на все життя.

У 2022 році наш тато отримав знак пошани від міністра оборони України. Отак нам допомагали і ми допомагали людям, державі і ЗСУ у боротьбі за вільну, незалежну Україну.