Лабуда Вероніка, 8 клас, Повчанський ліцей 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Подворна Оксана Василівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Є події, які розділяють життя на до і після. Вони виривають нас із звичного ритму, змінюють погляд на світ і змушують дорослішати не за роками. Для мене такою подією стала війна, яка розпочалася 24 лютого 2022 року. На той момент я жила в селі Повча - невеликому, але дуже рідному для мене куточку України. Повча - це тихе й спокійне село на Рівненщині. Тут усі один одного знають, вітаються на вулиці, допомагають, коли комусь важко. Життя тут завжди було розміреним: весною - городи, літом - збирання малини, восени - жнива, а взимку - відпочинок і домашні клопоти. Мені подобалося жити в Повчі. Тут були мої друзі, рідні, школа, в якій завжди пахло крейдою і яблуками, принесеними на перекус.

Здавалося, що ніщо не зможе зруйнувати цю ідилію. Але війна не питає дозволу. Вона просто приходить.

Коли 24 лютого я прокинулася і почула від мами “почалося”, я ще не розуміла, наскільки ці два слова змінять моє життя. Вона увімкнула новини, і телевізор заговорив страшними словами: вибухи, авіаудари, паніка. Київ, Харків, Маріуполь - міста, які я знала з підручників географії, з телевізійних програм чи з розповідей друзів, тепер ставали мішенями.

Я сиділа перед екраном і не могла повірити: це справді Україна? Це справді зараз? У нашій країні війна?

У Повчі того дня ще було тихо. Не лунали сирени, не вибухали снаряди. Але тиша була гнітючою. Люди ходили по вулицях зі страхом в очах, багато хто збирав речі на випадок евакуації. Хтось плакав, хтось мовчав, а хтось одразу ж почав допомагати - збирати речі для біженців, У ці дні я вперше по-справжньому відчула, що таке єдність. До нас у село почали приїжджати люди зі сходу. Вони втратили домівки, залишили все, рятуючи дітей і своє життя. Вони були втомлені, перелякані, але вдячні за будь-яку допомогу. Ми з мамою носили їм їжу, допомагали облаштуватися в покинутих хатах.

Я навчилася говорити слова підтримки тоді, коли не знаєш, що сказати. Іноді просто бути поруч - це вже багато.

Одного дня до нас приїхала родина з Миколаєва. Їхній дім був зруйнований, вони втекли буквально під обстрілами. У їхніх очах було стільки болю, що мені стало соромно за свої колишні скарги на погану погоду, відключення світла чи відсутність інтернету. З того моменту я більше не дозволяла собі нарікати на дрібниці.

Школа перейшла на дистанційне навчання. Спочатку я раділа, бо можна було вчитися з дому. Але згодом стало важко. Було важко зосередитись, коли постійно читаєш новини і чекаєш звісток від рідних. Було важко розв'язувати задачі з алгебри, коли у свідомості постійно звучали слова тривога, фронт, обстріли. Та з іншого боку, навчання давало відчуття нормальності - бодай крихту того «допочаткового» життя.

Особливо складним був період, коли вперше ввели тривоги навіть у нашій області. Хтось біг в погріб, хто в підвал, хто просто до хліва.

Але попри страх, я бачила довкола себе неймовірну силу. Сусіди стали як одна велика родина. Люди допомагали одне одному - не з примусу, а від серця.  Бабусі пекли хліб, дядьки вантажили допомогу. Ми всі стали частинкою великої, незламної України.Ця війна змінила мене. Вона навчила цінувати життя, кожну мить, кожну усмішку. Я стала дорослішою, серйознішою. Я більше не думаю про життя як про щось безтурботне. Я знаю, що мир - це не даність, а цінність. Що свободу треба берегти і захищати. Що рідна земля - це не просто місце на карті, а частина серця.

Я часто думаю про майбутнє. Про те, як після перемоги ми відбудуємо Україну. Я мрію, що колись повернуться всі, хто був змушений поїхати. Що в нашій Повчі знову буде чути тільки сміх дітей, а не новини про бої.

Тепер я знаю точно: війна - це страшно, але вона не зламала нас. Вона зробила нас сильнішими. І хоча я дуже хочу, щоб цього всього ніколи не було, я вдячна за ті уроки, які вона дала. Війна стала подією, що змінила моє життя назавжди. І я маю надію, що наступною великою подією буде не війна, а наша перемога.