Олексюк Софія, 9 клас,  КЗЗСО «Ліцей №16 імені Володимира Козубняка Хмельницької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глега Людмила Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Подія, яка змінила все. Однієї мирної ночі ми всі спали, не знаючи, що буде о четвертій ранку. Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять четвертого року - дата, яка змінила все.

Прокинувшись випадково о четвертій ранку, я почула голос мами та тата, але він був незвичайний - дуже схвильований. Телевізори були увімкнені на повну гучність. Живучи за містом, я не чула ніякої сирени, тому не розуміла, що відбувається. Вийшовши з кімнати, ще дуже сонна та зовсім розгублена, я запитала в мами, що сталось. На це вона мені відповіла: «Почалася війна».

Нічого не розуміючи, я зайшла в Інстаграм. Тоді всі висловлювали свою думку у своїх сторизах - і тоді я зрозуміла, що це не жарт.

Через декілька хвилин мама з татом поїхали заправитися на всякий випадок, а я безперервно моніторила новини. У той момент писали всі - у всіх групах, у всіх соцмережах… Єдине, що я можу сказати, - це була паніка. Через деякий час мені подзвонила мама та попередила про те, що до нас їдуть родичі з Києва, тому що на той момент там було небезпечно. Якби вони виїхали на день пізніше, це було б нереально - території були окуповані.

З початку війни у моє місто приїхало багато знайомих, багато людей з роботи мого тата. Тоді всі їхали якнайдалі від сходу. Живучи в будинку, я не мала укриття, але сусіди запропонували нам прихисток.

Памʼятаю, як мені казала мама: «Доню, якщо ми не встигнемо добігти до укриття - ховаємось на першому поверсі, у ванній кімнаті». Тоді ця фраза мене дуже налякала. Як згадаю - знову стає моторошно.

Двадцять чотири на сім ми сиділи в укритті, тому що було страшно. Дуже страшно. Але навіть тоді ми відволікали себе різними іграми, хтось надавав нам емоційну підтримку, хтось казав теплі слова, звісно, ми з собою брали своїх домашніх улюбленців, адже їм також страшно. Тим часом наші батьки стежили за новинами. Оскільки це - особисте укриття моєї подруги, у нас було все підготовлено: їжа, напої, матраци, вікна були перекриті. Усе було комфортно наскільки це можливо в таких умовах.

Пам’ятаю перший вибух. Перед тією ніччю я лягала спати з чистими думками, але почувши сирени, ми пішли в укриття. Нас було дуже багато, усі говорили, а я, емоційно втомлена, заснула. Але раптово прокинулася, бо почула вибух.

Ми одразу почали шукати інформацію: де це було, що саме вибухнуло? Але, на щастя, то було ППО, допомога яких безцінна.

Тоді всі просили допомоги. Деякі країни почали нас підтримувати, допомагаючи всім, чим можна, а деякі, на жаль, підтримували сторону агресора.

Тоді не хотілося їздити на відпочинок, не хотілося вчитися, навіть не хотілося спати. Ми всі хотіли й хочемо досі просто миру, допомоги, а головне - залишатися живими, адже ніхто не знає, що буде завтра.