Котлярова Анна, 9 клас, Лисогірський ліцей Мигіївської ТГ

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бєлєнцова Олена Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Існують події, які настільки глибоко впливають на людину, що змінюють не лише її плани, а й саму суть її життя. Вони наче розривають звичну тканину буднів і підштовхують до нових, часом несподіваних шляхів.  Одна з таких подій сталася зі мною 24 лютого 2022 року- початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Цей день не був схожий на інші: він став точкою неповернення, коли звичайний світ зруйнувався, і на його місці з'явилась нова реальність- реальність війни.

І хоча всі ми чули про можливість конфлікту, ніхто з нас не міг уявити, наскільки жахливими можуть бути наслідки цього вторгнення для кожного з нас і для всієї країни.

Того ранку, село, як і завжди, було спокійне. Мовчазно прокидалися люди, хто йшов на роботу, хто в школі мав перший урок. Але вже о 4.40 годині ранку новини принесли страшну звістку: почався напад. Пам'ятаю, як серце застигло, коли почали лунати повідомлення, що Київ та всі великі міста України обстрілюються. Я не могла повірити, що це відбувається саме з нами, тому що до цього моменту здавалося, війна- це далеке, це щось, що не може торкнутися нашого життя. І ось тепер це наша реальність. Наслідки цієї війни змінять не тільки наші міста і села, а й кожного з нас, без вийнятку.

Починаєш розуміти, що більше не можна спокійно сидіти вдома і спостерігати. Треба діяти! З'являється бажання допомогти!

Страх був дуже сильним - не лише за свою родину, а й за людей, яких я знала і не знала. Під час війни усе навколо змінилося. Люди стали тривожними, вулиці- порожніми, а звичне життя- далеким спогадом. У нашому селі було більш-менш тихо, не було сильно чути вибухів, тільки вітер гойдав гілки дерев і все здавалося незмінним. Але ми знали, що це лише ілюзія- справжній біль був зовсім поруч.

Одного дня до нас приїхали мій дідусь і тітка. Їхні очі були втомлені й налякані, руки тремтіли, а обличчя- змарнілі. Вони виїхали зі свого дому, залишивши там усе: улюблений посуд, старі фотографії, спогади про щасливі роки. Тітка мовчала майже цілий день, просто сиділа на лавці біля хати, дивлячись у далечінь.

А дідусь, коли ввечері ліг на ліжко, прошепотів "Тут тихо... Як же я давно не чув цієї тиші"

Ми постаралися зробити для них усе, що могли. Теплі ковдри, гарячий суп, усмішки- здавалося б дрібниці, але воли плакали. Не від страху, не від болю - а від того, що хтось їх чекав, не забув, пригорнув. У нашій хаті знову запанувало життя- таке, де є підтримка, турбота, і світло у вікні.

Я ніколи не забуду той вечір, коли тітка витираючи сльози, сказала: " Мені тут спокійно, наче серце знову б'ється, а не просто терпить". І тоді я зрозуміла: найбільше сила- це не зброя. Це любов. Це дім, де тебе чекають.

Тривога була безмежною, бо ніхто не знав, чого очікувати наступного дня. І саме в ті хвилини, коли весь світ здавався зруйнованим, я побачила, як важливо об'єднуватися, підтримувати один одного. Страх часто змушує людей діяти в більш згуртований спосіб, і цей процес об'єднання став для мене безцінним уроком.

Перші дні війни стали для мене безпрецедентним випробуванням. Я намагалася допомагати своїм близьким і друзям, але швидко зрозуміла, що допомагати можна не лише родині.

Я приєдналася до ініціативи волонтерів нашого села, які вже тоді почали активно працювати: хтось допомагав організовувати збори медикаментів, інші займалися збором продуктів харчування і одягу для біженців, а хтось виїжджав у регіони, які перебували під обстрілами, щоб доставити найнеобхідніше. Я почала активно долучатися до таких акцій, і хоча спочатку це здавалося лише невеличкими кроками, але ці кроки мали велике значення для тих, хто отримує цю допомогу. Скоро я зрозуміла, що мої дії мають набагато більше значення, ніж просто допомога друзям і родичам. У цей час не можна було залишатися байдужими. Кожен день приносив нові виклики, нові жертви, нові можливості для того, щоб допомогти.

Важливо було бути там, де тебе потребують, і робити те, щоб змінити ситуацію на краще.

Допомога іншим під час повномасштабного вторгнення стала для мене не просто обов'язком- вона стала частиною мого нового життя. Спочатку я допомагала знайомим та сусідам: приносила продукти харчування літнім людям, які не могли самостійно вийти з дому, допомагала з пошуком ліків та засобів гігієни. Разом з однокласниками ми сортувати речі для переселенців, робили невеличкі пакунки з найнеобхіднішим.

У цей складний час, коли весь світ здавався розхитаним, я побачила силу єдності та підтримки в моєму оточенні, зокрема у нашій школі. Ще до початку війни, наша школа була активним осередком різноманітних заходів, що сприяли розвитку громадянської свідомості і взаємодопомоги. Із початком повномасштабного вторгнення, ці ініціативи набули ширшого значення.

Одним із заходів стало організовування ярмарків, на яких учні, вчителі, батьки могли продати власноруч виготовлені вироби- від випічки до художніх робіт, а всі кошти йшли на підтримку української армії та волонтерських організацій.

Ярмарки стали чудовою можливістю не лише зібрати кошти, а й згуртувати нашу шкільну спільноту навколо важливої справи. Це було більше, ніж просто збір коштів- це було єднання, взаємопідтримка, почуття, що кожен з нас може зробити свій внесок. Крім того, в нашій школі активно проводилися акції на підтримку військових, де збиралися продукти, медичні засоби, одяг, а також писали листи солдатам і малювали малюнки. Одна з таких акцій - "Щедрий вівторок", коли учні приносили продукти та необхідні речі для постраждалих, став регулярним заходом.

Це була неймовірно важлива ініціатива, яка дозволяла зібрати необхідне для тих, хто не мав доступу до основних потреб у цей складний для всіх час.

Цей досвід волонтерства в школі показав мені, що навіть в умовах кризи кожен з нас може зробити свій внесок у загальну справу. Волонтерство стало невід'ємною частиною нашого життя,  і це дало нам не тільки практичну допомогу, а й емоційну підтримку, яку ми всі так потребуємо в цей складний час. Ці заходи стали своєрідними маленькими допомогами ,які допомагали нам не тільки вистояти, але й зрозуміти, що навіть найменші  вчинки здатні змінити ситуацію на краще.

Я зрозуміла, що важливо не тільки матеріально допомагати, але й надавати емоційну підтримку.

Війна- це не тільки фізичні втрати, але й глибокі моральні травми. Мої маленькі дії, чи то організація зборів, чи то просте написання листа солдату, - все це ставилося частиною великого руху,  який об'єднував нас, надавав сил і віри в перемогу.

Ще однією важливою подією, яка глибоко змінила моє життя, стало народження мого братика Владислава- вже під вас повномасштабного вторгнення. Цей момент став для нашої родини символом надії та нової сили. Незважаючи на сирени, тривоги, нестабільність і постійне відчуття небезпеки, його поява принесла в наш дім світло, яке зігрівало нас усіх. Я бачила, як мама, навіть у складний час, дарувала любов і тепло новому життю, і це надихало мене не опускати рук.

Владислав став для мене не лише молодшим братом, а й символом того, що життя продовжується. Його народження нагадало мені, що навіть у темряві війни завжди є місце для любові, турботи й майбутнього.

Війна триває. І кожен новий день- це новий виклик. Але я більше не та, хто була раніше. Я сильніша. Я ціную життя. І я знаю, що маю бути корисною там, де я є. Я стала більш уважнішою до людей, більше чутливою до чужих проблем. Те, що колись здавалося неважливим- матеріальні речі, просто втратило сенс. Важливими стали моменти, коли ти можеш допомогти, підтримати, коли не боїшся зробити перший крок до змін у собі та оточуючих. Слава Україні!!!