Лапковський Святослав, 8 клас, Радехівська спеціалізована середня школа з поглибленим вивченням іноземної мови

Вчитель, що надихнув на написання есе - Габінет Ольга Василівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року – це день, що перевернув моє життя та життя всієї України назавжди. Це день страху, болю, плачу та переживань. Я дуже добре пам'ятаю ранок цього четверга. Прокинувшись, я безтурботно одягнувся і був готовий йти до школи, але коли збирався, то побачив стурбовану маму, яка метушилася і намагалася якнайшвидше зібрати багато речей та їжі. Я був дуже здивований. Запитавши її: "Що сталося?", я почув у відповідь слова, які ніколи в житті не очікував почути: "Почалася війна, але поки що на Сході України, тож до нас ще далеко, і все буде добре".

Тоді я зрозумів, що мама не хотіла мене сильно лякати, але все ж таки страх і переживання пробіглися мурашками по моєму тілі.

Подивившись телевізор, я почув гудіння тривоги, розповіді про те, як діяти під час тривоги, що багато міст обстрілюють, руйнуються будинки, є поранені та загиблі. Від страху я не міг вимовити й слова. Поглянувши у телефон, я побачив нові повідомлення у Viber, і перше було від нашої класної керівнички: "Діти, сьогодні до школи не йдемо, почалася війна… Все буде добре". Я бачив, як мама телефонувала до бабусі, хрещеної, до тата, який саме перебував у Львові. Усі не могли повірити, як це сталося.

А я стояв і думав, як одна ніч змогла перевернути все. Вчора був спокійний, радісний день у мирній країні. А сьогодні – тривога, хаос, плач, бо почалася війна.

До нас подзвонила бабуся, яка на той момент була в Німеччині. Вона сильно плакала, переживаючи за нас. Вона просила нас виїхати до Польщі, бо там вона вже домовилася зі своїм знайомим поляком, щоб він прихистив нас у себе на дачі. Спочатку мама не дуже хотіла виїжджати, не знаючи, як правильно вчинити. Тоді ми пішли до наших знайомих і, обговоривши все, разом вирішили покидати країну. Наступного дня, зібравши всі речі, зокрема й документи, я, братик і мама разом з нашими знайомими поїхали до кордону. Цілу ніч ми стояли в черзі, а потім, знайшовши об'їзд, швидше дісталися кордону.

З перших хвилин на цьому місці я зрозумів одну річ: кордон у перші дні війни – це хаос, який неможливо передати словами. Я чув крики, плач, погрози.

Швидка допомога без зупинки допомагала людям, яким ставало погано в цьому гаморі. На моїх очах люди штовхали один одного, щоб потрапити в автобус, який перевозив людей на інший бік. Черга до паспортного контролю була просто величезною. Було багато жінок з дітьми та студентів, які приїхали навчатися до нас з інших країн. Зрозумівши, що швидшого способу пройти кордон немає, ми повернулися додому.

Уночі лягати спати було дуже страшно, бо по всьому місту гули сирени. Було так страшно, що ми навіть хотіли ховатися у підвал, але все ж таки залишилися вдома.

За кілька днів ми повторили спробу виїхати за кордон. Цього разу черга була довга, але тепер вона складалася здебільшого з машин. Попрощавшись із татом, дідусем та рідними, ми поїхали до Польщі. Через кордон нас перевозив мій дядько, якому вік дозволяв пройти контроль і перевезти нас на інший бік. Поки стояли в черзі, в машині ми грали в різні ігри, наприклад, у слова. І нарешті ввечері ми перетнули паспортний контроль і потрапили до Польщі. Після цього я відчув спокій та безпеку. Пан Януш зустрів нас із посмішкою на обличчі і, сівши до нього в машину, він завіз нас до себе на дачу, де ми й жили цей час.

Звичайно, в Польщі було добре, я телефонував і спілкувався зі своїми друзями, які залишилися вдома, і вони розповідали, що в Україні страшно.

Але я все одно дуже сумував за домівкою в рідному Радехові. Ми дуже сильно переживали за сім'ю, яка залишилася в Україні. Ми телефонували до них щодня і багато про що розмовляли. Вони розповідали нам, як у нашому місті Радехові ракета влучила в колишню нафтобазу. У цей момент затрусилися вікна, і всім було дуже страшно.

Весь період перебування в Польщі, а саме в місті "Krynica-Zdrój", пан Януш та пані Ева робили все для того, щоб ми менше сумували за домівкою.

Найбільше нам запам'ятався Великдень у Польщі. На той момент у цьому містечку було багато українців. Зібравши великий кошик, у якому була наша справжня паска, ми поїхали автобусом до української церкви. Прийшовши до храму, ми побачили багато українців, які також прийшли святити великодню паску. На мить здалося, що ми не в чужій країні, а у своїй рідній Батьківщині.

Ми пробули в Польщі до середини травня. Подякувавши за все пану Янушу та волонтерам, які допомогли нам зібрати гуманітарну допомогу для наших воїнів, ми вирушили до кордону рідної країни.

Я був дуже радий повернутися до України, бо ми побачимо рідних наживо, а не за екранами телефонів, побачимо на вулиці наш синьо-жовтий прапор, почуємо нашу рідну, солов'їну мову. Але водночас було й страшно, бо ми поверталися до повітряних тривог, переживань і болю нашої країни.

Під впливом війни я зрозумів, що не все є вічним. Так і ми всі навіть не думали, що в Україні буде війна, що на нас нападуть. Але так сталося, і всім нам потрібно жити далі й думати про наше майбутнє. Дякуючи нашим захисникам та захисницям, які ризикують своїм життям, ми зараз можемо вчитися, спілкуватися нашою рідною мовою. Дякуємо вам ще раз. Я вірю в нашу швидку перемогу!