Николайко Дарія, 1 курс, Сокирянське вище професійне училище

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глушко Галина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Весна іде… Горами, долами, дзюркотінням безкінечних річечок, вічнозеленими буйними лісами, ланами пшениці вітає свій натруджений український народ, націю нескорених, незламних, непереможних. Подивись навкруги! Весна, як розкішна панна вбралась у зелені шати… Яка неповторна і до болю рідна земля, земля моїх батьків, предків. Як писав Довженко у кіноповісті «Зачарована Десна»: « …навколо – геть - чисто все зелене та буйне».

Українська весна  - вона особлива. Вона пахне черемшиною, туманами над лугами, розквітлими садами. Але нині ця краса – зранена, бо в моїй країні – війна…

Війна  прийшла раптово, боляче й безжально. Назавжди закарбувалася дата 24 лютого 2022 року, день, який змінив хід нашого щасливого життя, нашої країни, нашої історії. Це стало початком величезних змін в людях.  Війна змінила їх життя, світогляд, мрії та майбутнє, вона змінила сім'ї. Ця страшна подія, немов землетрус, пройшла всією Україною та світом і несла лише страх, біль та безліч запитань, на які немає відповіді. І ключове з них «Чому?» Страх і паніка літали в повітрі, від яких йшли мурашки по тілу. Цей день закарбувався в пам'яті на звук, запах та смак.

А вже згодом уся Україна почула слова Президента України Володимира Зеленського: «Ми вводимо військовий стан на всій території України». Ці слова були як ніж у спину. І хоч нас просили зберігати спокій, у людей панував хаос і бажання одного – безпеки.

По всіх українських телеканалах транслювали події, яких ніхто не чекав. А тим часом Європа та США затамували подих. Лідери світу готувались до падіння Києва. Заголовки їх журналів писали про небезпеку, про злочини і страх, бо тепер світ відчув, що війна уже зовсім недалеко і стукає їм у двері. І стукала не лише вона, а й наші люди, які мешкали за кордоном, і ті, які змушені були переїхати, залишивши свої домівки, кричали на мітингах про допомогу. Це була і є велика сім'я  з різних куточків світу.

Виходячи на площі, люди голосно кричали: «Save Ukraine!» Світ почув…Побачив…І не стояв осторонь.

Це була справжня сила допомоги, яка рятувала нашу країну і рятує досі. Попри те, що ми не є членами ЄС чи НАТО, нам  протягли руку допомоги як рідним, надсилаючи зброю, гуманітарну допомогу та кошти.

Війна чорним крилом вкрила нашу землю. Проклята орда продовжує нівечити мій народ, катує незламних…

Кривий Ріг, Маріуполь, Харків, Охтирка… Міста, що колись жили на повну силу сьогодні стали символами болю. Квітучі сквери тепер усіяні уламками. Там, де ще вчора мати вела малюка за руку в садок - сьогодні  воронка від ракети. Дитячі майданчики перетворились на мішень.

Ми втрачаємо цвіт нації. Гинуть не лише хоробрі хлопці, що боронять рідну землю, а й діти – беззахисні, крихітні…Це не просто втрати. Це рани, що ніколи не загояться в серці нації.

Я навчаюся в Сокирянському вищому професійному училищі. Серед випускників освітнього закладу є справжні патріоти, вони не залишились осторонь, коли країна кликала на допомогу. Вони стали на захист Батьківщини. У нашому училищі є Місце шани та вдячності, де розміщено портрети Героїв-випускників нашого закладу, що загинули, віддавши найцінніше – своє життя. Їхні імена залишаться в наших серцях назавжди.

Серед наших захисників є ті, хто повернувся живим.

Фурсов Ігор, випускник нашого училища, втратив на фронті руку й ногу. Та завдяки небайдужим людям, волонтерам та лікарям він отримав протези й почав новий, непростий, але гідний шлях. Головенко Олександр, також наш випускник, був важко поранений і втратив зір. Його боротьба – приклад стійкості та незламного духу. Це не просто історії – це наша реальність, наші Герої.

Безстрашність і відданість  своїй країні підкреслені в кіноповісті Олександра Довженка «Україна в огні». Завойовниками сказані були слова: «Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки».

Одним із захисників України є і мій брат Дмитро. Мати намагалась його відмовити йти добровольцем, бо він ще дуже молодий, та брат уже все вирішив. Тепер його пташки – дрони нещадно нищать ворога. Саме тому війна для мене багато чого змінила й змусила подорослішати. Разом із батьками ми допомагаємо як можемо: передаємо кошти, продукти, речі через волонтерів. Я роблю окопні свічки, пишу листівки та надсилаю малюнки, щоб підтримати захисників морально. Допомагаю донатами та розповсюдженням інформації про допомогу.

Наша допомога, можливо, мізерна, але  це кроки небайдужості та спільної мети до перемоги та миру.

Я навчаюся, щоб в майбутньому допомогти нашій країні - в її відбудові, інфраструктурі та економіці. Ми всі віримо і з нетерпінням чекаємо на день, коли на нашій землі знову запанує тиша, коли не буде більше болю, коли знову  повсюди лунатиме  дзвінкоголосий дитячий сміх на всіх дитячих майданчиках України без страху… І вже сьогодні ми творимо майбутнє - своїми вчинками, своєю підтримкою, своєю допомогою. Бо саме вона – сила, що здатна змінити все. І попри все, весна не здається. Вона вперто проростає крізь бетон і попіл. І так само вперто не здається Україна.

Ми пам'ятатимемо кожне ім'я. Ми плачемо, але не забуваємо. І ми боремось.

І прийде день, я вірю, обов'язково прийде, коли в містах знов зацвітуть каштани, коли на вулицях буде лунатиме музика, а не сирени. І тоді ми згадаємо не лише про біль, а й про силу – ту, що зробила нас незламними.

Бо навіть у найтемніші часи весна знаходить шлях до світла, як і Україна.

Війна не вічна - знає серце.

Хоч біль щоденний рве на шмат.

За кожним вибухом  - безсоння.

За кожним «200» - біль утрат.

Горять міста, мов свічка в храмі.

Дитячий крик крізь тишу зла.

Та правда наша  - з крові й сталі.  

ЇЇ не стерти з джерела.

Коли здригнеться небо враже –  

Прокинеться земля з пітьми.

Прийде весна! Бо ми –це світло, ми – життя.

Й воскресне мир між кольорами.

А Україна  - не скорилась…

Хоч жодна рана не згоїлась…

Весна іде…