Єршова Юлія, вчитель, Олександрійський педагогічний фаховий коледж імені В.О. Сухомлинського

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року я прокинулася в Києві від звуків вибухів. Але тоді в мені не було паніки чи бажання тікати. Було відчуття: я маю залишитися. Я прийняла цю нову реальність як є, без ілюзій, але й без страху. Зрозуміла, що якщо ситуація погіршиться, то додаткові руки, навіть не військові, а просто людські - стануть у пригоді. Моє місце тут. Вже в перші дні я почала допомагати тим, хто був поруч. Донатила гроші на гарячі обіди для бійців територіальної оборони, координувала волонтерів, які розносили їжу й допомогу, купувала ліки для самотніх та літніх людей. Київ тоді був зовсім іншим - порожні вулиці, напружена тиша, в якій кожен крок мав значення.

Після звільнення Київщини я приєдналася до благодійного фонду "Сміливі відновлювати". Це ініціатива, що допомагає людям у звільнених містах і селах відновлювати своє житло. Вони шукали волонтерів, і я не вагалася. Вперше я поїхала до Ірпеня.

Одним із перших будинків, куди ми прибули, був дім родини, який згорів вщент. У ньому жила сім'я - мама, тато, донька, бабуся та дідусь. Вони розповіли, як довго робили ремонт, скільки сил та грошей на це пішло. Зовсім недавно перевезли туди бабусю з дідусем, разом відсвяткували перший Новий рік і Різдво у своєму оновленому домі. Але більше щастя в цьому будинку вже не було… Згоріло все: улюблені речі, дипломи та нагороди доньки, сімейні фото, документи. Вижили всі, але залишилися тільки стіни.

Я не очікувала, що емоції накриють мене так сильно. Важко було стримати сльози. Та разом із ними з’являлася якась особлива сила - та, яка змушує тебе працювати пліч-о-пліч із незнайомими людьми заради інших незнайомих людей.

Ми стояли біля будинку - 30 або 40 людей - з мішками, лопатами, рукавицями та іншим інвентарем. Господарі плакали. Але цього разу не від горя, а від того, що вони не самі в цій біді. Цеглинка за цеглинкою ми почали розбирати завали, мішок за мішком вивозили сміття, складали до купи метал і якісь вцілілі речі. Після цієї історії було ще багато таких - кожна по-своєму важка, кожна з болем, але кожна з надією.

Бо всі ці люди, які залишилися без даху над головою, знали: вони вдома, і тут їм допоможуть.

Допомога під час війни - це не завжди щось велике. Це не завжди про героїв. Це про вибір бути поруч. Про здатність залишитися, коли страшно. І про готовність подати руку тому, хто втратив усе. Можливо, саме це і є наш український код - ми тримаємося одне за одного, коли світ руйнується довкола.