Конончук Анастасія, 9 клас, Ліцей № 10 м. Житомира

Вчитель, що надихнув на написання есе - Семеній Неля Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя кожного українця поділилося на «до» і «після» 24 лютого 2022 року. Та все почало змінюватися ще напередодні - 23 лютого. Тоді був звичайний день:  робота, школа і нічого іншого. Пізно ввечері, вже лежачи в ліжку, я краєм вуха підслухала розмову тата з його братом. Вони говорили про можливість війни, і я ще не уявляла, як буде, але чула, що дядько збирався йти до військкомату.

Ранок 24 лютого почався з вибухів. Четверта година, темно, мама намагалася заспокоїти мене і мого маленького братика, хоча у самої голос тремтів.

Паніка, метушня, сльози - все це змішалося в одну суцільну хвилю, яка нахлинула на нас всіх ще надовго. Я не до кінця усвідомлювала, що відбувається, та одне було зрозуміло - нічого вже не буде так, як раніше. У моїй голові крутилися всі сюжети розвитку подій. А раптом і моє рідне містечко переживе ту саму долю, що й Донеччина чи Луганщина?

Ми всі були на зв’язку - рідні, друзі, знайомі. Несподівано з'явилася інформація, що ворог може пройти по вулиці, яка зовсім недалеко від нас.

Тато вже розігрівав автомобіль, аби виїжджати, мама поспіхом пакувала речі. І тут дзвінок від дядька. Я ніколи не забуду вираз обличчя тата: в його очах блищали сльози жаху. Дядько вже вирушав, без прощання, без обіцянок повернутися. Страх, невідомість: чи побачимо ми його ще колись, вбивали зсередини. Ми виїхали до бабусі й дідуся в село неподалік Київської області, та навіть там було неспокійно, адже кожен вибух у Житомирі чи Києві було чути виразно. І вже з перших днів нашого перебування там, тато разом з місцевими мешканцями почали допомагати чим могли: будували барикади, чергували на блокпостах, забезпечували одне одного всім необхідним.

І ось тоді я вперше побачила справжню силу єдності. Люди, які раніше просто віталися на вулиці, стали справжніми побратимами.

Я ніколи не забуду той день, коли над нашим будинком одночасно летіли ракети й літаки. Чиї вони? - було не зрозуміло, через що страх паралізував ще більше. А коли уламки ракети впали на сусіднім полі - здавалося, світ зупинився. Але паніка зросла ще більше, коли з’явилася інформація про можливу висадку «рускіх» у нашому селищі. Ми почали готуватися до втечі: ховали все, що пов’язано з українськими військовими (адже за це вони могли розстріляти), уникали лісу, боялися навіть виходити надвір. Кожен день, як на голках, не знали, що очікувати.

Тим часом дядько іноді телефонував. Його дзвінки були для нас, як промінь надії. Та одного разу він сказав, що зв’язок буде рідшим, тому що його підрозділ вирушав у "гарячу точку".

Відтоді довго не було вістей. Ми сподівались, що це лише поганий зв’язок, і щодня молилися Богові. Але одного вечора моя хрещена зателефонувала і повідомила нам, що вона почула інформацію від волонтерки з Дніпра про пошук родичів пораненого чоловіка. То був брат тата. Тато й інший його брат негайно зателефонували волонтерці й вже наступного дня вони вирушили до Дніпра. Почуте про стан дядька шокувало. Ще кілька хвилин без допомоги - і все могло піти за зовсім іншим сценарієм. На щастя, його вдалося врятувати. Та після всіх цих подій він став зовсім іншою людиною, як морально, так і фізично - дядька було не впізнати.

Поранення були важкі, по всьому тілу уламки, шви, біль. Лікування було довгим і виснажливим: постійні операції, крапельниці, уколи, нерви. Здавалося, що це не закінчиться ніколи.

І от тоді ми побачили іншу силу - силу родини. Усі рідні зібралися, допомагали, підтримували, жартували, щоб хоч якось повернути дядькові віру й надію. Ніколи до того наша родина не була такою згуртованою. Ми жили кожен своїм життям, і навіть на свята не завжди могли зібратись усі разом. Та тоді ми стали одним цілим. І ця єдність, ця взаємодопомога дала не лише сили дядькові боротися, а й змінила мене.

Я зрозуміла, наскільки важливо мати поруч тих, хто підтримає та, як важливо самому бути тим, хто допоможе.

Війна змінила мої цінності, моє ставлення до людей, до родини, до України. Вона відкрила найцінніше - людяність, єдність, силу допомоги. Я вірю, що саме завдяки цим якостям ми переможемо. І  точно знаю: майбутнє моє та моєї країни полягає в єдності та взаємодопомозі, адже саме в єдності - сила народу, а в братерстві - його міць.