Дроздова Валерія, 9 клас, Комунальний заклад "Харківська гімназія №145 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокопенко Алла Фаридівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Коли почалась війна, ми з братами - рідним і двоюрідними - почали ховатися в підвалі. Ми були дітьми, і було неймовірно страшно. Кожен вибух змушував здригатися, кожен звук сирени вселяв ще більше паніки. Над нами безупинно літали ракети, гуділи винищувачі, і кожного разу здавалося, що саме в нас влучить наступна ракета.

У підвалі було сиро, холодно, темно. Ми сиділи там годинами, іноді днями. Боялися навіть говорити голосно. Ніхто не знав, що буде завтра, чи буде взагалі якесь завтра.

Але одного дня, 9 березня 2022 року, в нашому житті з’явився промінь надії. Один незнайомий, але дуже добрий чоловік відгукнувся і запропонував нам будинок під Дніпром. Ми не вірили, що хтось просто так може зробити такий добрий вчинок. Ми поїхали туди, і саме з того моменту почалося нове життя. Перші дні були важкими. Це був не наш дім, не наше місто, усе було незвичне й чуже. Ми сумували за рідним двором, за спокоєм, якого не стало. І хоча вже не чули вибухів щосекунди, все одно було тривожно.

Щодня над нами літали винищувачі, їхній звук пронизував повітря, і знову стискалося серце. Ми досі були налякані.

Та з часом ми відчули, що нас оточують добрі й небайдужі люди. Нам приносили продукти, постільну білизну, дрова для обігріву. Люди дарували нам не лише речі, а й тепло. Той чоловік, який дав нам прихисток, став нам майже рідним. Він турбувався про нас, возив у місто, купував дітям солодощі, допомагав щось майструвати, розважав нас, як міг. Він не зобов’язаний був це робити, але робив - щиро, з доброти серця. Завдяки йому ми знову відчули радість, хоч і маленьку, серед страшного часу.

Ми не залишились байдужими. Ми хотіли віддячити. Побудували йому гарну бесідку, зробили квіткову клумбу, побілили дерева, звели душ. Це було не просто віддяка - це був жест вдячності за людяність і турботу, яку він нам подарував у найтяжчі дні.

У селі було дуже багато собачок і кошечок. Ми приютили одну кошечку, і з часом вона принесла ще одну кошечку. Одна з них забеременіла, але її вагітність виявилася невдалою, і ми були дуже засмучені. Через кілька місяців вона знову забеременіла, і я допомогла їй народити. Я перерізала пуповину кошенятам, лікувала їм лапки та очі. Цей досвід дуже змінив мене. Я зрозуміла, що ще більше хочу стати ветеринаром і допомагати тваринам. Це було моє справжнє покликання. Я усвідомила, що війна навіть просунула моє майбутнє - я чітко побачила свою мрію: стати ветеринаром і відкрити власну клініку.

Нам привозили гуманітарку - не лише з фондів, а й звичайні люди з церкви, з міста. Ми жили в маленькому селі, куди рідко хто доїжджав.

Якщо в самому Дніпрі ще можна було отримати допомогу з організацій, то до села майже ніхто не приїжджав. Але ці люди приїжджали. Вони витрачали час, пальне, сили, щоб привезти нам найнеобхідніше. І найцінніше - вони думали не лише про дорослих. Вони привозили й дітям речі: іграшки, книжки, одяг. Вони розуміли, що багато дітей виїжджали поспіхом, не взявши навіть улюблену іграшку.

Життя в селі дуже змінило нас. Там усе було інакше - спокійніше, справжніше. Люди були як одна велика родина. Усі допомагали одне одному.

У важкий час вони не замикалися у собі, не відверталися, а навпаки - об'єднувалися. Я вперше побачила, як виглядає справжня єдність. Це вражає і запам’ятовується на все життя. У цьому селі я знайшла нових друзів. Спершу я дуже боялася з кимось знайомитися, була замкненою через страх і стрес. Але війна навчила мене бути сміливішою. Я змогла подолати свій страх. Ми разом грали, розмовляли, підтримували одне одного. Їхня підтримка була важливою. Вони прийняли мене, як свою.

Я зрозуміла, що навіть у найважчі моменти можна знайти нових, щирих людей. Можна посміхатись, навіть коли серце важке.

Війна розділила моє життя на “до” і “після”. Раніше я була звичайною дитиною - гралася у дворі, ліпила пасочки, малювала крейдою на асфальті. Я жила безтурботно, як і більшість дітей. Але після початку війни я змушена була подорослішати. Я стала впевненішою в собі, навчилась постояти за себе, за молодших. Навчилася розуміти біль, відповідальність, цінність життя. І хоча війна принесла багато сліз, вона також дала мені силу.

Я ніколи не забуду людей, які допомагали нам у той важкий період. Я не очікувала, що зовсім незнайомі люди можуть бути настільки добрими, щирими, відкритими.

Вони не питали нічого натомість, не вимагали вдячності - просто допомагали, бо так підказувало серце. Завдяки таким людям я зрозуміла, що людяність - це не міф, вона жива. І саме вона тримає нас на плаву, коли все інше валиться. Я вдячна долі за цей досвід, хоч він і прийшов через війну. Я вдячна людям, які підтримували нас. І найголовніше - я вірю, що добро завжди повертається. Війна навчила мене цінувати кожну хвилину життя, кожну добру людину поруч. Ми, українці, - сильні, бо ми разом. І ніяка війна нас не зламає.