Літвіненко Валерія, 3 курс, Лисичанський педагогічний фаховий коледж

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сергєєва Ірина Юріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна стала подією, яка назавжди змінила моє життя. Вона розділила його на два розділи: безтурботне "до" та страшне "після". З того моменту все звичайне втратило свій сенс, а буденність наповнилася страхом і тривогою. Тепер кожен гучний звук змушує мене здригатися, ніби ті моменти життя оживають з новою хвилею. Щойно в небі чути літак, я мимоволі застигаю, затамувавши подих, а в голові спалахують найгірші сюжети. Війна вкрала в мене відчуття безпеки, зробила настороженість невід’ємною частиною мого життя. Вона навчила мене бути напоготові, навіть коли все навколо здається спокійним.

І є надія, що одного дня цей страх щезне, як нічний жах, а моє життя знову ввійде у свій спокійний рух.

Усе це бере початок 24 лютого 2022 року з повномасштабного вторгнення. Перший вибух я почула, коли перебувала на вулиці. Перелякавшись, ми кинулися додому до моєї сестри, яка вже збирала речі та продукти харчування, щоб ми могли жити разом в одній квартирі. Так минули три тижні спільного життя. Щоранку ми прокидалися о сьомій, шостій, а інколи й о п’ятій ранку від вибухів.

Впродовж цього часу ми трималися один за одного. Коли хтось з нас перебував у стані неспокою, інші відволікали його від нав'язливих думок і підтримували, переходячи на нейтральну тему, або ту, яка викликала позитивні емоції.

Цей момент в житті був надзвичайно неспокійним, емоційним і тяжким. Щоб віднайти корм для наших тварин, доводилося йти на інший край міста в єдиний працюючий зоомагазин, ризикуючи на кожному кроці. Щоб знайти бодай буханець хліба, потрібно було подолати велику відстань, а коли вдавалося натрапити на відкритий магазин - стояти в нескінченних чергах. Так само довго доводилося чекати, щоб отримати гуманітарну допомогу, або щоб просто зняти трохи грошей з банківської карти. І все це відбувалося, коли над головами свистіли ракети та літали снаряди. Кожен похід за необхідним перетворювався на випробування - не лише фізичне, а й моральне. Ми постійно жили з думкою: чи повернеться член моєї сім’ї додому цього разу? Чи вдасться нам пережити ще один день серед цього хаосу?

Страх і надія йшли поруч на кожному кроці. Впродовж кожного дня ми все більше і більше часу проводили в коридорі, а коли ставало дуже гучно доводилося спускатися в підвал.

І ось настало 12 березня. Вдень ми з сестрою відчули вибухову хвилю - десь неподалік впав снаряд, але ми не надали цьому великого значення, адже подібне траплялося майже щодня. Настав вечір, ми збиралися лягати спати, бо були дуже втомлені. Раптом тато вигукнув: "Щось летить!". Ми всі кинулися в коридор. Бігти в підвал не було сенсу, бо знаходилися на четвертому поверсі. Швидко зібравшись в купу, ми сиділи там і чекали, як раптом почули вибух зовсім поряд.

За мить в під’їзді вилетіли вікна, в квартирі пролунав хрускіт скла, а невдовзі повітря наповнив запах пороху. Перша думка була, що вибух стався прямо в нашій квартирі, за кілька стін від нас.

Заглянувши на кухню, тато висловив таке ж припущення. Оглянувши приміщення і переконавшись, що воно ціле, вирішили, що хтось має вийти та подивитися, де саме прилетів снаряд, щоб допомогти постраждалим. Коли всі повернулися, було прийнято рішення: треба евакуюватися. Близько опівночі ми спустилися в підвал і провели там усю ніч, так як на вулиці не переставали лунати вибухи. Ця ніч була найгіршою в моєму житті. На ранок, після закінчення комендантської години, мені вперше від початку повномасштабного вторгнення було дозволено вийти на вулицю. Дивившись на свій будинок, я не могла повірити, що дім в якому я прожила все своє життя міг виглядати настільки спустошено і наче чужий. Він виглядав так, ніби у цьому домі не жили вже понад десять й більше років.

Пройшло вже понад три роки від початку повномасштабного вторгнення. З момента, як я покинула свій дім і відтоді мрію про повернення. 

Увесь цей час ми з родиною підтримували один одного, допомагали та мали віру, що все це закінчиться, ми здобудемо перемогу і знову опинимося вдома, на рідній землі. Ми пережили багато зривів і митей відчаю, але це не завадило нам залишитися разом, вчитися бути одним цілим, ми навчилися жити на відстані, адже раніше всі перебували в одному місті. Тепер, коли у когось з нас виникають проблеми, ми разом вирішуємо їх, щоб не залишати кожного з нас в біді. Війна не лише змусила нас починати все спочатку - вона укріпила стосунки у нашій сім’ї, допомогла поглибити та покращити емоційний зв'язок із родиною, навчила підтримувати та оберігати один одного за будь-яких обставин.