Лаба Тетяна, вчитель, Киселівський ліцей Киселівської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Янголи живуть з-поміж нас. На вигляд вони як звичайні люди: їдять, п’ють, ходять на роботу, щоб прокормити себе і свою сім’ю. Іноді їм не вистачає часу, коштів для здійснення власних мрій чи планів. Та й крил вони не мають, а, можливо, ті крила у них невидимі. Але у тяжку хвилину ці рятівники прийдуть  на допомогу – тихо, впевнено, не вимагаючи за це подяк, винагород, слави. І після здійсненої місії так же тихо й непомітно підуть і надалі займатимуться  буденними справами. Мене двічі рятували такі янголи.

Ми мешкаємо в селі Вознесенське, у передмісті Чернігова. Це невеличкий мальовничий куточок, який у оточенні соняшникових полів притулився до правого берега Десни. Від міста до нас близько двох кілометрів. Наші люди на велосипедах їздять туди на роботу.

У новорічну ніч 2022 року мені наснилась райдуга. Наче я з висоти пташиного польоту бачила, як вона простяглася над нашим селом і Черніговом. Просто накрила нас усіх куполом. Прокинувшись, я подумала, що на нас насувається велике випробування, але захистить від нього якась невидима сила. Та й забула про сон. На той час я працювала продавцем у чернігівському продуктовому магазині. Зранку 24 лютого вже знаючи, що почалась війна, все-таки поїхала на роботу. А двох дітей залишила вдома з моїм тепер уже покійним батьком. Вони почали облаштовувати погріб для нашого укриття.

О 15 годині нас розпустили з роботи по домівках, бо вже всіх накрила хвиля розгубленості, страху і відчаю. До цього часу я не те, що не присіла, а й не могла зробити ковтка води, бо кілометрова черга в магазин не зменшувалась.

Пам’ятаю той страх перед невідомим у очах покупців, як вони нетерпляче мене підганяли, хоча я й так бігала за прилавком, а не ходила. Це був великий розпач і паніка.

Один покупець, щоб якось підтримати всіх морально, почав розказувати анекдот. І цей нервовий сміх у натовпі ще більше посилював напругу, здавалось, ось-ось -  і посиплються іскри, як від короткого замикання.

Мені вже було відомо, що автобуси, маршрутки, таксі не їздять. Як добиратись додому? Адже я знаходилась далеко від околиці міста. Тоді довелося пішки йти до переправи і зупиняти попутній транспорт. Але всі машини, наче перелякані живі істоти, неслися бурхливим потоком повз мене без найменшого натяку на зупинку.

Було дуже страшно за дітей, за себе, за всіх. Трохи зігрівало душу те, що я дала змогу запастись людям продуктами, бо пізніше ніщо не працюватиме, і всі голодуватимуть, відрізані від світу. Мені якомога швидше треба було потрапити додому.

Через пів години марних спроб зупинити якусь автівку, я почала впадати у розпач. І тоді наблизилась простенька машина,  на ходу відчинились дверцята, і  чоловік із салону гукнув: „Сідайте швидше!“ Я не сіла – вскочила. Це був перший янгол. Він довіз мене по центральній трасі до повороту в наше село, розвернувся і поїхав назад. Лише сказав: „ Не йди по дорозі, а біжи лісосмугою уздовж села“. Я прожогом кинулась в лісочок і побігла. Там вже кругом лежали зі зброєю окопані наші солдати, біля них якісь чудернацькі, невідомі мені снаряди. Здавалось, що я випадково потрапила у якесь воєнне кіно, бо настільки все було нереальним. Хтось із військових  вигукнув: „Куди ви біжите? Тут зараз бій почнеться, вам треба, навпаки, звідси тікати!“ Ні, – кажу, – мені тільки туди, мене там чекають, я там потрібна...

Отак по болоту бігла, падала, ледве вставала і знову бігла, тримаючи в руках пошматований пакет з хлібом, ковбасою і бананами.

На третій день війни ми вже вибилися з сил лягати у куртках, шапках, а потім з першим пострілом підхоплюватися і бігти з дітьми у погріб. Пам’ятаю, як мій шестирічний синочок разом з собакою поміж банок з консервацією тихенько завиваючи скиглили, а старша одинадцятирічна донька читала нам голосно казки під світлом ліхтарика, намагаючись перекричати свист і вибухи снарядів. Я усвідомлювала, що треба вивозити звідси дітей у безпечніше місце. Але як? Куди? Мости всі підірвані. Моя мама роздобула номер телефону хлопця, який допомагає людям перебратися до Березного, однак треба перейти через зруйнований міст, а там він підбирає і відвозить кого куди треба.

Перевізник одразу погодивсь доставити дітей у село до моєї мами, що за п’ятдесят кілометрів від нас. Там, дякувати Богу, не було обстрілів, лише чути далекі вибухи. І от я повинна привести дітей у сусіднє село та перевести через зруйнований міст.

Дороги вже були заміновані нашими військовими, тому ми ризикнули піти полем під звуки наростаючих пострілів. Я йшла перша, а син з донькою -  позаду, на відстані десь двохсот метрів, на випадок, якщо поле заміноване... Ось так мені довелося довірити дітей зовсім незнайомій людині. Пропонувала йому гроші, але відмовивсь. А за годину Аня зателефонувала і повідомила, що вони вже в бабусі. То був другий янгол: скромний, сміливий, відважний. Він прийшов на допомогу вчасно – вже наступного дня в наше село в’їхали російські танки з боку Білорусі, що за шістдесят кілометрів від нас.

Село перебувало в окупації майже місяць. З наших дворів загарбники бомбили наш Чернігів. Весь цей час над містом була така багряна заграва на пів неба, що вночі освітлювало і село.

Від скинутих на Стадіон, школи, готель „Україна “ бомб сипались шибки, вилітали із петель двері, вистрибувало з грудей серце. Але Чернігів вистояв. Пошматований, поранений, він не пропустив ворога далі. І головне, що у нашому селі не постраждала тоді жодна людина, жоден будинок. Коли вороги відступили, мені згадався новорічний сон з веселкою – та ми ж були під куполом! А десь три тижні тому той самий купол, точно як уві сні, я побачила наяву після грози. Це була яскрава райдуга, яка знову накрила  місто і наше село собою – чітко від краю до краю.

У хвилини великого спільного лиха наші люди, не підозрюючи, наскільки вони сміливі, відчайдушно відважні, сильні, простягають руку допомоги, стаючи для когось янголом-рятівником.

Ми об’єднуємось,  даруючи тепло і підтримку ближньому, нужденному, надихаючи своїм прикладом інших вірити, віддавати свою данину  цій боротьбі і наближати разом перемогу. У наших венах тече жага до волі, а в серці ніколи не згасає надія, які б не були темні часи. Неможливо зламати націю, де маленький українець несе на ЗСУ наколядовані гроші, або старенька бабуся віддає половину своєї мізерної пенсії на дрони, чи дівчинка на протезах замість ніг виборює перші місця у змаганнях з гімнастики.