Шостак Софія, 11 клас, Лугинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Новаковець Юлія Францівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Привіт. Я, Софія. Хочу розповісти свою історію життя, яке змінилося від 24.02.2022. Ніколи не могла уявити, що ця дата призведе до таких болючих спогадів. За декілька днів до повномасштабного вторгнення я запитувала маму чи справді буде війна? На що вона відповіла: «Якщо і буде, то нас захистять». Я ніколи не забуду того страшного ранку, який викарбувався в моєму серці назавжди, адже замість звичайного будильника я почула: «Прокидайся, почалася війна».

Пам’ятаю, якою наляканою та розгубленою я була, і як очі поступово почали наповнюватися слізьми. Мені неймовірно тяжко та боляче згадувати ті миті мого життя.

Хоча ще досі пам’ятаю як, будучи малою дитиною, в 2014 році малювала плакати з надписами «Хочу Миру!» і як надсилала дитячі малюнки та обереги воїнам. Досі пам’ятаю перші звуки сирен та вибухів. Я не могла уявити, що це справді відбувається в реальному житті, адже чула і бачила таке тільки у фільмах, які стали, на жаль, нашою реальністю. Відчуття страху та тривоги  з того часу ніколи не покидало мене. Тільки від самого звуку вибухів я відчувала, наскільки мій організм окутий страхом.

Мені довелося турбуватися не тільки про себе, а й про родичів, з якими не могли зв’язатися декілька днів.

Уночі, коли всі спали, гули літаки (ці звуки я ніколи не забуду). Вони ревли так голосно, ніби летять прямо в наш будинок. Нам довелося йти до бомбосховища. На вулиці ми чули страшні вибухи. Як потім стало відомо - вони лунали зовсім недалеко від нашого містечка. Тоді я зрозуміла наскільки важливо ховатися в укриття. Не завжди хотілося ночувати там, бо було зовсім некомфортно, проте іншого вибору в нас не було.

Коли під час вибухів у нашому будинку вибивало шибки, я була налякана, як ніколи, адже могло влучити в наш дім. Це було для мене найбільшим страхом.

Згодом мамин терпець увірвався дивитися на те, які налякані її діти. Моїй сестрі на той час було три роки, вона плакала весь час, була нажахана, особливо,  коли чула вибухи та звуки літаків. Мама розуміла, що це негативно впливає на психічний стан дітей. Тому вирішили втікати до Польщі. Сказала зібрати мінімум необхідних речей. Пам’ятаю, як я переконувала маму, що їхати не варто, бо була впевнена, що все скоро закінчиться. Не хотілося покидати родину та друзів. Проте вирішили їхати.

У дорозі було складно, діти весь час плакали. Пам’ятаю як на блокпостах нас зупиняли військові для перевірки документів, дарували квіти та вітали з 8 березня. Тепер це свято завжди нагадуватиме мені ту тяжку та довгу дорогу.

На кордоні нас зустріли волонтери, яким я надзвичайно вдячна за допомогу та підтримку. Не уявляла, що справді існують добрі люди, які готові допомогти, коли тебе зовсім не знають. На кордоні ми провели три дні. Біженців була сила-силенна. Додому повертатися не можна, родичам не зателефонувати. Нам допоміг один волонтер. Наступного дня ми вирушили, не знаючи, куди нас везуть і що з нами буде далі. Всю дорогу  було відчуття страху, тривоги та смутку. Дорога тривала близько двадцяти годин. Коли ми приїхали - було пізно, всі дуже стомлені.

Волонтер показав нам помешкання та віддав ключі. Познайомив нас з власником квартири, якому ми дуже вдячні за допомогу. Пообіцяли нам допомагати.

Мене записали в місцеву школу. Хоч я навчалася дистанційно у своїй рідній школі, мама наполягла, що це буде корисним досвідом для мене. Наступного дня я мала прийти до нової школи. Мені було одночасно і страшно і цікаво. Директор сказав, що деякий час мені доведеться навчатися разом з польськими учнями за їх програмою. Так я почала одночасно навчатися в двох школах. Це було дуже виснажливо.   

В польській школі вже навчалися деякі українці. Коли я зайшла в новий клас, то була трохи сором’язливою. Декілька учнів підійшли познайомитися, інші дивилися, оцінюючи мене. В класі мені було самотньо, зі мною майже не розмовляли.

На перервах я сиділа в коридорі і дивилася як мило спілкуються інші діти між собою. Згадувала, як добре та весело мені було в моїй школі, а тут я відчувала  себе «зайвою», хоча була такою, як вони. Дивне відчуття самотності не покидало мене з того часу, як я покинула свою країну. В українській школі  в мене ніколи не було проблем з друзями, а там я відчувала себе одинокою. З сумом згадувала своїх товаришів і розуміла, що багато хто з них теж виїхав до різних міст та країн. Я сподівалася, що дуже скоро їх побачу. Після школи я йшла додому, робила уроки, допомагала мамі…

Моє життя було суцільною рутиною: без розваг, друзів та спілкування, якого мені так не вистачало.

Раптом одного дня власник помешкання, в якому ми жили, познайомив нас зі своєю родиною. Я потоваришувала з його донькою, яка була на рік молодшою за мене. Вона була дуже милою та приємною, в нас було багато спільного, хоча й спілкувалися англійською. Ми багато розмовляли та гуляли. Швидко подружилися. Та все одно я сумувала за рідними. Ще дужче сумувала за татом, який залишився вдома. Так хотілося знову його побачити та обійняти. Хоч ми перебували у безпеці, мені досі  снилися жахіття.

Вночі, коли чула як їде трамвай, прокидалася від страху, бо перед очима були ті самі літаки, що літали вночі. Я боялася гучних звуків і розуміла, що тепер ці тригери будуть зі мною все життя.

Згодом почала адаптуватися. Найбільше боялася, що вже ніколи не повернуся  додому. Не побачу друзів та родичів, які залишилися вдома. Дуже хотіла застати їх живими. Настало літо. Я почала благати маму повертатися. Дізналася, що декілька моїх друзів уже вдома. Постійно слідкувала за новинами у своїй країні. І ось цей день настав. Ми купили квитки. Наближався мій день народження, який я мріяла провести вдома серед близьких людей.

Повернувшись додому -  почала цінувати ще дужче усе, що мене оточує. Більше спілкуюся з однолітками, ціную кожен момент життя,  зрозуміла, наскільки люблю свою Батьківщину.

Я  хочу жити вдома, бо рідна домівка - це маленький рай…