Глібчук Андрій, 8 клас, Старокутський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Моканюк Іванна Дмитрівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кажуть, війна забирає лише життя. Вони брешуть. Вона забрала й моє дитинство, рідних і навіть мій спокій...Скільки сліз було пролито, читаючи новини з Телеграму? Скільки сліз було зронено через переживання і втрати? Скільки сліз було виплакано через звуки сирен та вибухів?.. Напевно, можна тільки уявити. І, як ви вже здогадалися, я не залишився за "бортом".

Основним фундаментом моєї історії є розповіді мого близького родича, а точніше - чоловіка моєї рідної сестри, Дмитра, а також емоції та переживання, які ми відчували після них.

Ця людина - не просто людина. Це термінатор, який був готовий боротися за нас усіх. Людина, яка народилася двічі. Людина, яка 23 лютого ще й гадки не мала, що вже за кілька днів опиниться в окопі, тримаючи в руках не мрію, а зброю,  захищаючи не лише землю, а й власне життя. Це відважний герой, який був готовий віддати життя за своїх рідних. Чому я вирішив обрати саме його розповіді? Бо, як мінімум, багато людей повинні знати, що переживають хлопці, які щодня невтомно боряться. І не просто сидять у штабах і видають накази, а сидять в окопах і подекуди просто мріють про кілька хвилин спокою.

Що ж такого пережив простий хлопець із села? Кількома словами й не розкажеш.

Одного дня, а точніше 18 січня 2023 року, був "другий день народження" нашого героя Дмитра. Саме в цей день цьому хлопчині, кулею калібром 7.62 пробили шолом наскрізь... Так, повністю, куля увійшла з лобової частини, і застрягла трохи вище області потилиці.

Цитую ситуацію: "Пам’ятаємо це число - моє друге день народження (сміх побратима збоку). В**ло сюди (показує на лобову частину шолома), пробило тут (все ще лобова частина, тільки з внутрішнього боку шолома), і куля зрикошетила. З днем народження, Дімон".

Після почутого і побаченого на думку спадає лише одне: "Йому пробили шолом, але точно не волю". У цей день усі в нашому будинку відчували страх - як людський, так і перед Богом. І все, що мені тоді допомогло зберігати спокій, - це слова рідних, і тільки рідних, оскільки про цю ситуацію я не хотів нічого розголошувати. Після цього людяність для мене стала не про совість, а про здатність тримати чужу руку, коли все навколо палає. Саме це й робили близькі мені люди, зокрема мама та сестра.

Тільки вони були здатні витримувати ці ситуації, бо були повністю занурені в них. Саме тому й вони витягували мене з цього шоку.

Хоча знаєте, що справді боляче? Те, що саме вони, прості мирні жителі, переживали це. І я впевнений, що це не поодинокі випадки. І виникають такі питання... Чому мають страждати мирні? Невже два лідери не можуть вирішити це питання? Чому повинні страждати діти, навіть немовлята, які ще навіть не розуміють, що таке війна і чому вона виникає?

І, на жаль, подія з шоломом - це не останнє, що вгатило по мені тоннами катарсичних емоцій.

Фундаментом другого випадку став... фундамент. Так, як би це дивно не звучало. Це було в центрі міста Бахмут. Під час ведення активних бойових дій російська сторона активно застосовувала ФАБи та касетні снаряди. У цей момент Дмитро знаходився за практично повністю зруйнованою будівлею, від якої залишився тільки фундамент, і вона знаходилася на площі, де була відкрита ділянка. І вгадайте що? Цей бетонний фундамент врятував йому життя. Після влучання одного зі снарядів по площі, уламки цього снаряда втримав саме фундамент, який знаходився за 1.5–2 метри від "Дімона".

Справді, тема для розмови дуже болюча, нічого не скажеш. Навіть згадуючи про це, на очах з’являються сльози, а погані думки таки лізуть у голову.

Хоча, якщо говорити про позитивне, то після ситуації з шоломом моя сестра (вона ж дружина Дмитра) відкрила збір на Монобанку на новий шолом. Ціллю збору було 80 тисяч гривень. І знаєте що? Збір був закритий за неповних три доби. У той момент я усвідомив слово "допомога" у всіх його формах. Допомагали не тільки близькі, рідні чи знайомі, а й люди, яких ми зовсім не знали в обличчя. Дивно, що ці люди скидали на банку 200 доларів, навіть не знаючи, для кого це. І в нашому світі це може здаватися дивним, бо не всім би вистачило совісті й щедрості так зробити.

До речі, це не остання ситуація, коли я зрозумів, що таке справжня допомога.

У тому ж Бахмуті, коли Дмитро зі своїми побратимами ще знаходилися на околицях міста, вони деякий час "проживали" в одному будиночку в сільській місцевості. Там вони перебували приблизно місяць. І протягом усього місяця навпроти них, через дорогу, в якомусь напівзнищеному будинку знаходилися... русняві. Саме так, русаки, з якими наші хлопці нічого не могли зробити, оскільки через велику кількість дерев була погана видимість. А москалі в цей час просто обкидали хлопців ХЕ-гранатами.

Приблизно через тиждень після щоденних витівок свинолюдей, Вероніка (дружина Дмитра) відкрила збір на мавік, бо ніякого вирішення цієї ситуації не було.

Ціллю збору було 120 тисяч. Збір закрили менш ніж за тиждень. Що сказати? Не знаю. Усі ці ситуації вказують на людяність, щирість і доброзичливість українського народу. Але болючим залишається те, що мавіки мала б надавати держава. А на них збирають кошти мирні люди.

Який же зробити висновок? Допомога - справді важливий чинник у житті людей, особливо у такий тяжкий для всіх час. Тому не забуваймо про допомогу й підтримку - як моральну, так і фізичну, бо без цього нікуди. Слава Україні!