Гончаров Назар, 2 курс, Слов’янський фаховий коледж транспортної інфраструктури

Вчитель, що надихнув на написання есе - Плоха Вікторія Леонідівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя кожної людини складається з мозаїки подій: буденних і непомітних, а також тих, що залишають незабутній слід у серці. Іноді одна ситуація може змінити не лише хід життя, а й ставлення до світу, людей і самого себе. Для мене такою подією стала несподівана зустріч з незнайомцем, яка навчила мене справжньої сили допомоги - безкорисливої, щирої, людяної. Це сталося взимку, коли я був ще підлітком. Того дня я повертався додому після занять у школі. На вулиці була справжня завірюха: вітер рвав усе навкруги, сніг засипав очі, а температура опустилася нижче мінус двадцяти.

Я поспішав, намагаючись не звертати уваги на холод, аж раптом почув крик. Він долинав з парку, через який я завжди скорочував дорогу. Крик був слабким, але сповненим болю і відчаю.

Спершу я вагався: йти далі чи з’ясувати, що трапилося. Але щось всередині мене змусило зупинитися. Я рушив у бік, звідки лунав голос, і за кілька хвилин побачив літнього чоловіка, який лежав на снігу біля лавки. Він послизнувся і, очевидно, сильно травмував ногу. Його обличчя було блідим, він тремтів і насилу говорив. Я не мав із собою телефона, щоб викликати швидку, та й повертатися до школи було далеко. Розуміючи, що зволікати не можна, я допоміг йому піднятися і, підтримуючи під руку, повільно повів до найближчого під’їзду, де мешкала моя бабуся. Там було тепло, і можна було дочекатися допомоги.

Я ніколи не забуду погляду цього чоловіка. Він не вірив, що хтось незнайомий, тим більше підліток, прийде на допомогу у такий складний момент.

Я дав йому води, накрив ковдрою, а бабуся викликала «швидку». Поки ми чекали лікарів, він розповідав про своє життя, про самотність, яка обплутала його після смерті дружини, і про те, як іноді складно жити без близьких. Його слова були простими, але сповненими болю і правди. Після цього випадку ми з ним ще неодноразово зустрічалися. Я приходив до нього в гості, приносив продукти, допомагав з хатніми справами. З часом він став для мене не просто знайомим - він став моїм другом і наставником.

Ми годинами розмовляли про життя, книги, моральні цінності. Завдяки цим бесідам я почав інакше дивитися на світ: уважніше, глибше, з розумінням.

Ця подія змінила моє ставлення до людей і до самого себе. Я усвідомив, що допомога - це не завжди щось велике і героїчне. Іноді достатньо просто бути поруч, простягнути руку, вислухати. Людська підтримка, навіть найменша, має неймовірну силу. Вона може зігріти, вилікувати, повернути віру. Світ, у якому ми живемо, часто здається байдужим, егоїстичним. Але саме такі моменти, коли один незнайомець допомагає іншому, є справжнім доказом того, що людяність жива. Ми всі маємо силу змінювати життя інших - не грошима, не статусом, а своїм ставленням, добром, співчуттям.

Війна мене, як і всіх, налякала з перших днів. Жив я у невеличкому містечку Родинську Донецької області. Місто знаходиться близько до лінії фронту та зазнає щоденних атак уже більше трьох років.

Ми довго не виїжджали з міста. Було багато на це причин. Але коли ворог підійшов уже зовсім близько, ми з мамою та братом виїхали. Зараз я активно беру участь у волонтерських ініціативах. Мені хочеться передати ту допомогу, яку я одного разу отримав у вигляді життєвого уроку. Я знаю, що кожен добрий вчинок має ланцюгову реакцію: допоможеш одному - і він, натомість, допоможе іншому. Так змінюється суспільство.