Лукашевич Аліна, група КО-23-3, Державний навчальний заклад «Професійний ліцей сфери послуг м. Хмільник»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ніколюк Олена Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У сиву давнину первісно-общинні люди не знали, як облаштовано всі діла у Всесвіті. Коли увечері сонце йшло за обрій, їм здавалося, що воно сховалося назавжди, і більше сонця не буде ніколи. Люди плакали і молилися поганським божкам та ідолам. А вранці сонце сходило заново, люди раділи й сміялися, як дурні. Кожен день - нове «свято»...

Отак і в нас зараз, і не лише з світлом і електрикою. «Свято» - бо ми живі і  світло є. Навіть після вибухів, серед ночі, коли небо нашпиговане залізом, лампочка не гасне…

З давніх часів усі спроби знищити красу, силу, цінності і світло Української Душі були страшними та дуже болючими…але безуспішними. Так, ворог прагне посіяти втомлену безнадію, вивести нас у режим хронічної тривоги, де думка втрачає чіткість, а тіло - відчуття безпеки. Це класична стратегія дестабілізації - і вона спрацює лише тоді, коли нас вдасться ізолювати. Не вдасться!  Бо у нас же натомість зростає рішучість і сила. І ось чому - ми не самі. ДСНС, пожежники, медики, військові, комунальники, енергетики, поліцейські, волонтери, сусіди, рятівники тварин, звичайні люди, з чаєм і ковдрами, підтримка цивілізованого світу - це наша колективна імунна система.

Саме тому, попри вибухи й жертви, Україна не втрачає сенс: магазини приберуть уламки, кафе знову відкриються, люди поїдуть на роботу, діти підуть на навчання, - бо є ті, хто стоїть між смертю з росії і людьми. І це - герої, які просто працюють. Спокійно, точно, щогодини - під уламками, під загрозою повторних ударів, без гарантій безпеки і без пафосу, бо на пафос немає часу.

Ці люди - хребет країни, вони тримають. Всюди. Ледь не щодня ми бачимо, як круто працюють рятувальники. Там, де впав “шахед”, уже працює кран, сапер, електрик і жіночка з ближнього будинку мружиться від диму за рогом поряд з термосом гарячої кави для них.

У кризі головне - довіра. Не до абстрактних структур, а до людей у формі, у шоломах, у помаранчевих жилетах, одне до одного. Коли бачиш пожежника, що виносить дитину, - всередині щось тепліє, а потім збирається в кулак. Коли знаєш, що "швидка” приїде що б не сталось, - тіло вирінює ритм серця само. Коли світло не згасає - всередині з’являється просте: ми не самі.

Тож, якщо бачите сьогодні рятувальника, скажіть: «Дякую». Якщо не бачите - все одно скажіть. Адже він або вона десь поруч, можливо, саме зараз - під обгорілою балкою, під небом, де ще не всі дрони долетіли, - дістає вашого друга з-під завалів.

І саме завдяки цьому - ми витримаємо. Живі. Виживемо. З електрикою в розетці, спокійним серцем і чітким поглядом. Бо наша броня - це сила допомоги  людей, які мають дух, особливий дух: це рідні й дорогі нашим серцям люди, ріднокрильники, спілкування з якими заряджає, наснажує, одуховлює, окриляє й надихає. Богу дякувати, що вони є.  

Колись, коли я була маленька, мені здавалось, що в безкраїх українських полях живе Бог! Тому що там вільно, просторо і витає якийсь особливий дух! Тим-то й на цій землі народжувалися і народжуються талановиті, добрі, шляхетні, сильні, відважні, сміливі люди!

А інакше й бути не може, бо ж ще у Біблії було написано: «…по їхніх плодах ви пізнаєте їх...». Отже, добра і щедра земля може народити лише таких, як вона сама!

На таких принципах побудовані й українські народні казки. Добро перемагає. Зірка Різдва долає темряву. Микита Кожум’яка перемагає чудовисько. Івасик Телесик обманює змію. Котигорошко вбиває змія…І навіть Пан Коцький має свою сатисфакцію…

Вчені, які досліджують космос, кажуть, що ми, по-суті, нічого не знаємо про Всесвіт. Ми кожен день відкриваємо якісь неймовірні речі, що спростовують усі наші попередні припущення і закони фізики. Наприклад, у НАСА (космічний науковий центр) висить плакат із бджолами, на якому написано: «Аеродинамічне тіло бджоли не пристосоване літати, але добре, що бджола про це не знає».

Закон фізики, аеродинамічний принцип говорить, що ширина крил занадто мала, щоб утримати її величезне тіло в польоті, але бджола не знає про фізику чи її логіку і все одно летить.

Те саме можемо сказати про себе. Ми про себе нічого не знаємо. Ми тільки починаємо себе відкривати. Ми ще не свідомі тієї сили, яку маємо… Проти всіх законів фізики та інших законів. Це те, що ми всі можемо робити: літати і перемагати в будь-який момент, перед будь-якими труднощами та за будь-яких обставин, незважаючи на те, що вони говорять. Так, на жаль, ми віддали ядерну зброю. Але ми не віддали ту силу, яку ніхто не помітив, і не оприявнив.

Ми зберегли ту силу, про яку й самі не знали: бути українцями, бути Україною, стати оберегами один для одного і для незламних ЗСУ.

Посильна допомога іншим, зокрема ЗСУ, гадаю, що не лише для мене, а й для багатьох – це дієвий спосіб, аби відчути власні можливості та користь від своїх зусиль.

У час, коли наша країна переживає одні з найважчих випробувань, ми бачимо щодня, як сила підтримки та людяності перетворює розгубленість на надію, а тимчасове – на щось, що можна назвати Домом. Тому ми не можемо не вижити, життєва енергія українців не може так собі просто кудись канути. Вона мусить бути збережена. Головне пам’ятаймо: ми не самі. Ворог хотів, щоб ми боялись і тікали. Проте, ми тут: працюємо, лікуємо, гасимо вогонь, евакуйовуємо, закохуємося, народжуємо, навчаємося, живемо. І саме тому - ми переможемо.  Слава Україні!