Мазур Аріна, 8 клас, Балтський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Куземко Любов Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя кожної людини сповнене подіями. Чим старша людина, тим більше подій трапляється на її життєвому шляху. Мені чотирнадцять років, але моє життя насичене, сповнене приємними сюрпризами, різноманітними подорожами, зустрічами. Я вже вдруге посіла перше місце у фінальному етапі Міжнародного мовно - літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка.

Ці перемоги мене окрилили, додали впевненості в собі. Я дуже горда тим, що можу принести користь своїй державі, прославити її.

Але є одна подія, яка змінила моє життя, мій спокій. Ця подія – війна… Пам’ятаю той страшний ранок... Телефонний дзвінок. Налякана мама, стурбований батько. Повномасштабна війна почалася з Подільська, що за 25 кілометрів від Балти, загинули 22 людини, тому що ракета влучила у військову частину ППО.

Мій батько, очільник громади, з усією відповідальністю розумів, що потрібно негайно діяти – приймати термінові рішення. Він пішов на роботу й дома з’являвся лише на декілька годин.

Мама в усьому допомагала батькові, хоча на руках у неї був мій маленький братик, якому на той час виповнилось лише півтора рочки. Батька замінив вдома старший брат, який подорослішав за одну добу. Мої бабусі плели сітки, заготовляли м’ясні та рибні консерви, допомагали, чим могли. Навчаючись дистанційно, я виготовляла окопні свічки, збирала теплі речі та відносила їх у гуманітарні пункти.  

Мій батько неодноразово був на передовій, завозив гуманітарну допомогу воїнам-землякам, декілька разів брав із собою мого брата. 

Я дуже гостро сприймаю реалії сьогодення- щоразу схиляю голову в скорботі за загиблими земляками. Одного разу, коли мій батько, міський голова, вручав на сцені кінотеатру посмертні нагороди членам родин загиблих, вийшла мати з дітьми,  мій татусь став на коліна перед маленькою донечкою загиблого воїна. Я в цей час теж була на сцені й тримала нагороди, бо я - учасниця хореографічного колективу. Дівчинка взяла нагороду й притулилась до мого батька, він розчулився, а я залилась слізьми. У залі плакали люди.

За кулісами зі мною була істерика… Мені було дуже шкода маленьку дівчинку, адже їй так бракує теплих батькових обіймів…

Чому дитинство дівчинки затьмарене горем? Чому війна забрала у неї батька? Її татусь, безперечно, Герой! Він віддав за нас усіх найцінніше, що у нього було,  – життя! Але як це можна пояснити дитині? Цей випадок я не забуду ніколи! Він змінив моє  життя. Мій батько для мене – лицар сьогодення. Я стала його ще більше любити, поважати й допомагати в усьому.

Я мрію, щоб швидше закінчилась ця проклята війна, щоб усі воїни повернулись живими додому, обійняли своїх діточок, дружин, батьків!

Вірю, що скоро прийде мир на нашу землю, запанує спокій. Впевнена, що моя юність буде щасливою, безтурботною, сповненою прекрасними подіями!