Петрищук Володимир, вчитель, Тюдівський ліцей Кутської селищної ради Косівського району Івано-Франківської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року – початок повномасштабного вторгнення Росії на Україну. Перше, що спало на думку, було бажання уберегти своїх дітей. Своїх - це рідних дітей і своїх учнів. Тому, виконавши свої посадові обов’язки вчителя і адміністратора, я на власному авто помчав 120 км, в обласний центр, який, як і багато міст України, був обстріляний ракетами, щоб забрати своїх дітей- студентів.

Відтоді почався інший етап життя - життя у війні, але не в безсиллі, а в русі. У дії. У допомозі.

Ми, вчителі Тюдівського ліцею, разом із громадою активно організували роботу по створенні пункту прийому біженців і збору продуктів, одягу і побутових речей для їх утримання. Люди тікали від війни, і ми не мали права залишити їх сам-на-сам з бідою. Паралельно в'язали маскувальні сітки.

При появі перших переселенців було розгорнуто спальні кімнати, харчовий і санітарний блоки. Для переселенців організували триразове безкоштовне харчування і повне утримання.

Хворим забезпечили медичний супровід і все необхідне, препарати, засоби гігієни і ін. Ми не просто давали прихисток - ми надавали людям відчуття безпеки. Так, самі того не усвідомлюючи, ми створювали пункт незламності на базі нашого ліцею. А далі кількість біженців росла, сплетені маскувальні сітки відправляли хлопцям з самооборони і на фронт.

Коли стало ясно, що війна – це надовго, ми розширили коло допомоги через партнерську діяльність з односельцями за кордоном, працівниками медамбулаторії села, швидкої медичної допомоги, керівництвом Кутської територіальної громади. Через них ми отримували необхідну допомогу для утримання переселенців: медикаменти, обладнання, засоби гігієни і такттичне спорядження для захисників. Учителі-чоловіки організували графік нічного чергування на території закладу, для безпечного перебування переселенців.

І знову плели сітки, пакували продукти, допомагали військовим, формували продуктові набори найбільш незахищеній категорії односельців - тим, кому 75 і більше років.

Ми навчилися бути одночасно педагогами, волонтерами, організаторами, рятівниками. І робили це не заради подяк - а тому, що не могли інакше. Все це згуртувало у єдиному пориві до перемоги вчителів, учнів, батьків учнів, жителів села і діаспору. Найцінніше - це те, як уся наша громада згуртувалась.

Учителі, учні, батьки, жителі села, діаспора - всі стали одним серцем.

Кожен знаходив свою ділянку відповідальності. Хтось - у плетінні сіток, хтось - у зборі продуктів, хтось - у підтримці словом і молитвою. Це не просто допомога. Це - жива тканина єдності, що тримає нас у найтемніші часи. Тепер я впевнений: подія, яка зруйнувала все звичне, одночасно збудувала нове - наше відчуття сили. І ця сила - в допомозі. В тих кроках, які ми зробили разом, не чекаючи на команди, а керуючись серцем.