Командеренко Вероніка, 10 клас, Опорний заклад освіти Чорнобаївський ліцей Чорнобаївської селищної ради Черкаської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тарандушка Тетяна Іванівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна змінила моє життя і життя моєї родини. Вона прийшла раптово, як  страшний вітер, і тепер ми живемо в умовах, про які колись лише читали в  книжках. До війни для мене існували прості, звичайні речі: школа, друзі, прогулянки,  розмови з родиною. Але з початком повномасштабного вторгнення все змінилося. Школу закрили, ми не могли вільно гуляти, а на місці звичних зустрічей і розмов з’явилися переживання й страх. 

Мій тато -  військовий. Він бореться за нашу неньку Україну вже третій рік. Для  нього ця війна - не нова, бо ще раніше він був учасником АТО.

Та те, що сталося  24 лютого 2022 року, було для нас справжнім шоком. Уся Україна прокинулась від  звуків сирен, вибухів і жахливих новин. В голові було одне запитання: “Що робити? Куди бігти? Що буде далі?” Мого тата забрали на війну 8 березня. Це був дуже важкий момент для нашої родини. Ми з мамою залишилися вдома самі, і  нам стало неймовірно важко без нього. Не таким ми собі уявляли Свято весни….

Я дуже сумую за татом. Щовечора він дзвонить нам - це дає сили жити далі.  Кожен його дзвінок - радість, бо ми знаємо: він живий!

Але одного  разу, він не зміг вийти на зв’язок… Це був страшний момент. Ми з мамою дуже  хвилювалися, молилися, щоб з ним усе було добре. Коли він нарешті подзвонив і  ми почули його голос - стало легше. Він був на передовій і не міг зв’язатися  через складні умови. Тоді він сказав, що поранений і лежить у лікарні. Мама допомагає мені залишатися сильною. Вона не показує своїх сліз, хоча їй  дуже важко. Щодня вона підтримує мене, готує їжу, працює - попри всі  переживання за тата. Ми багато розмовляємо про те, як важливо допомагати одне одному.

Коли ми поїхали за кордон, я зрозуміла, що хочу додому. Зрозуміла, що люблю своє село, свою домівку, свою Батьківщину. І ми повернулися, щоб зустріти Новий рік.

Я дуже хотіла провести Новорічні свята з татом, тому щоночі загадувала одне бажання, щоб мій татусь приїхав. Я рахувала дні, бо вірила, що тато приїде! І ось - він приїхав! Я побачила його у дворі: у формі, з  рюкзаком, стомлений, але з усмішкою. Я бігла до нього, щоб обійняти й не могла стримати сліз! Це  було справжнє щастя - ми всі разом, хоч і ненадовго. Перші дні ми з мамою не відпускали його від себе. Він розповідав, як живе, як воює. Він був з нами близько двох тижнів. Ми старалися кожну хвилину проводити разом. Одного вечора, за вечерею, тато сказав, що пишається мною: що я стала дорослішою, підтримую маму, не нарікаю, тримаюся.

Я теж сказала, що пишаюся  ним за все: за те, що він нас захищає, бореться за нас, і просто, що він мій татусь! Він - не вигаданий герой з  фільмів, а справжній -  мій тато! 

Коли настав час прощатися, було дуже боляче. Ми з мамою стояли біля воріт і  дивилися, як машина від’їжджає. Я плакала. Але в глибині душі знала - він  повернеться. Я вірю в це щодня, щогодини.

Сьогодні, 21 квітня, ми з мамою знову пережили страшний момент - у нашому  селі збили «Шахед». Це було гучно і страшно. На щастя, нічого не зруйнувало  біля нашої хати. Але страх знову повернувся. Війна не десь там - вона поруч! Та попри все, я знаю: мій тато - найкращий. Він мій герой. Він нас захистить! Я намагаюся бути  сильною. Війна навчила мене цінувати найпростіші речі: звичайний вечір, мамин  сміх, дзвінок від тата. Те, що колись здавалося буденним, стало справжнім  скарбом. 

Я змінилася. Стала дорослішою, уважнішою. Мені хочеться, щоб тато пишався  мною - не лише за те, що тримаюся, а й за те, що вчуся бути такою сильною, як  він.

Я мрію, щоб війна закінчилася. Щоб усі воїни повернулися додому. Щоб небо  було мирним, без дронів і ракет. Щоб ми зустріли тата не у відпустку, а назавжди.  І я вірю, що так буде. Бо мій тато - справжній герой! І я завжди буду йому за це вдячна! Пишаюся своїм татусем!