Трещов Марк, 9 клас, Владиченський ліцей Болградської міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колєва Валентина Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Існують події, які розділяють життя на «до» і «після». Вони залишають невидимий, але глибокий слід у серці кожного, хто їх пережив. Для мене такою подією стала війна між Україною та Росією, яка почалася у 2014 році, а у 2022 році переросла в повномасштабне вторгнення. Ця війна стала найбільшою трагедією мого покоління, і вона змінила не лише життя мільйонів українців, а й саму сутність нашої держави, нашого народу.

Я пам’ятаю той день - 24 лютого 2022 року. Здавалося, нічим не відрізнявся від попередніх. Люди прокидалися, готувалися до роботи, діти поспішали до школи. Але ще до світанку все змінилося. Вибухи, повітряні сирени, перші повідомлення в новинах: Росія розпочала повномасштабний напад на Україну. У перші хвилини було важко повірити в те, що відбувається. Це нагадувало кадри з фільмів про війну, але тепер вони стали реальністю для кожного з нас.

Я тоді прокинувся від дзвінка батька. Його голос тремтів. Він сказав: «Почалося…». Ми вмикали новини, перевіряли соцмережі, слухали офіційні заяви. Київ, Харків, Чернігів, Маріуполь — скрізь летіли ракети. Усі були в шоці. Але найстрашніше було те, що ми зрозуміли: ніде не безпечно.

Війна змінила абсолютно все: від побуту до уявлення про майбутнє. Те, що ще вчора здавалося важливим - оцінки, покупки, плани на відпустку - стало незначущим. Головним стало вижити, захистити своїх рідних, зберегти дім. Люди масово виїжджали в більш безпечні регіони або за кордон, розлучаючись із близькими. Багато хто залишився, щоб боронити свою землю — добровольці, військові, волонтери. Моя родина залишилася в Україні, хоча часто доводилося ховатися в укриттях і не спати ночами через постійні тривоги.

Я ніколи не забуду, як наш сусід записався до тероборони. Йому було понад 50, але він сказав: «Це моя земля, і я її не віддам».

Таких історій безліч. Українці стали єдиним народом. Ми навчилися співпереживати, допомагати одне одному безкорисливо. Війна пробудила в нас не лише біль, а й силу, якої ми самі не підозрювали. Після початку вторгнення я почав більше цікавитися історією України. Я зрозумів, що наша боротьба - це не лише проти сучасної Росії, а й проти імперії, яка століттями намагалася знищити нашу мову, культуру, самобутність.

Ми більше не маємо права бути наївними. Нам потрібно знати, хто ми є, звідки прийшли, і чому ворог хоче стерти нас з карти світу.

Попри всі труднощі, я побачив, наскільки сильна українська нація. У перші тижні війни весь світ дивився на нас з подивом. Ніхто не вірив, що ми зможемо вистояти проти однієї з найбільших армій світу. Але ми змогли. Кожне село, кожне місто стало фортецею. Люди, які ще вчора працювали в офісах, стали воїнами. Жінки, які вчили дітей, стали медиками та волонтерками. Уся країна об’єдналася заради спільної мети - вижити і перемогти.

Звичайно, ціна цієї боротьби страшна. Ми втратили тисячі життів. Загинули діти, цивільні, військові. Було знищено цілі міста - як от Маріуполь, Бахмут, Ізюм.

Коли я бачу кадри зруйнованих будівель, порожніх вулиць, я відчуваю не лише гнів, а й біль, якого не передати словами. Але навіть у руїнах ми бачимо надію. Бо щоразу, коли окуповане місто звільняється, ми бачимо обійми, сльози радості, українські прапори над адміністраціями. Це символи незламності. Війна навчила мене цінувати кожен день. Раніше я сприймав мирне життя як належне. Тепер я знаю, що навіть чашка чаю в тиші - це розкіш. Війна також показала, хто є справжнім другом. Багато країн підтримали Україну, передавали зброю, гуманітарну допомогу, приймали біженців. Але найголовніше - ми зрозуміли, що головна наша сила - в нас самих.

Ця подія назавжди змінила моє світосприйняття. Я більше не та людина, якою був до 2022 року. Я подорослішав. Я почав більше думати про майбутнє - не лише своє, а й країни.

Я хочу бути частиною змін, частиною відбудови. Бо після перемоги у нас буде ще один фронт - відновлення держави, зцілення її ран, повернення людей додому. Війна - це трагедія. Але вона також стала моментом істини. Ми побачили, хто ми є. Ми зняли рожеві окуляри. Ми почали говорити мовою предків, почали поважати свою історію, свою армію, своїх героїв. Ми зрозуміли, що ніхто, крім нас самих, не зробить Україну сильною, незалежною та вільною.

Кожен українець тепер має свою історію війни. У когось вона написана втратами, в когось - перемогами, в когось - спогадами про евакуацію, обстріли чи про першу допомогу волонтерів. Але в усіх нас ця історія спільна. Вона - історія незламної нації.

І коли мене запитують, яка подія змінила моє життя - я без вагань відповідаю: війна. Вона змінила моє світобачення, моє серце, мої мрії. Вона зробила мене українцем не лише за паспортом, а за духом. І хоч би як важко нам було, я вірю - ми переможемо. Бо правда, любов до рідної землі і сила духу - це те, що не зламати жодною зброєю.