Костюченко Вікторія, вчитель, Комунальний заклад освіти «Нікопольський ліцей «Гармонія» ДОР»

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Чужих дітей не буває – із цією аксіомою я, учитель із 25-річним стажем, прожила майже все своє життя. Так мене навчили в педуніверситеті, із цим я працювала, відчуваючи щодня відповідальність за кожного свого учня як за власну дитину. Але, дивна річ, чомусь увесь час було усвідомлення того, що це стосується саме професії вчителя і не розповсюджується на інших людей. Проте, змінилися часи – змінилися погляди.

Мабуть, сьогодні немає в Україні жодної людини, чий внутрішній  світ і переконання не зазнали б докорінних змін і переосмислення, що їх викликала війна – жорстока та безжалісна.

Початок війни застав мене вдома, у Нікополі, на порозі будинку, коли я мала йти на роботу, до школи. Водночас задзвонив телефон і пролунали перші вибухи. Телефонували мої діти-студенти, які навчалися в Києві. «Мамо, нас бомблять і обстрілюють!» - лунало зі слухавки, але не могло вкластися в моїй голові. Які обстріли в столиці?! Діти, ви про що?! Цього не може бути! Але розгублений погляд чоловіка казав, що може…Із цієї миті почалося моє особисте пекло. Мої діти винаймали квартиру недалеко від станції метро «Житомирська», як раз той напрямок, що поруч із Ірпенем, Бучею.

Постійні обстріли, зачинені магазини та аптеки, параліч громадського транспорту, метро працює тільки як укриття – це були реалії життя моїх двох донечок на початку війни та мої кола пекла, коли я нічим не могла допомогти тим, хто був сенсом мого життя.

Лютий, зима, холод, а діти сплять на кам’яній підлозі в метро разом із усіма іншими киянами, хто не мав можливості вчасно виїхати або не мав особистого транспорту. Декілька днів напружених пошуків волонтерів - і в моєму житті з’явився промінчик надії, коли я почула таке бажане та вистраждане: «Мамо, нас вивезли до вокзалу, ми в потязі, їдемо до Львова, але без грошей і речей, бо зайти додому не могли, це було небезпечно!» Мабуть, у той час сам Всевишній почув мої молитви за донечок і за тих людей, які, ризикуючи власним життям, допомогли їм дістатися до вокзалу, до евакуаційних потягів.

Як виявилося, аксіома «Чужих дітей не буває» стосувалася не тільки професії вчителя. Подальші події засвідчили, що з 24 лютого всі українські діти стали рідними кожній жінці-матері незалежно від того, хто вона за професією.

Перші дні війни школа не працювала, тому хвилинні збори – і я разом із хворою матір’ю уже в електричці, що прямує до Львова. Сьогодні, згадуючи ту подорож, я досі не можу усвідомити, як ми всі, хто тоді їхали (а це були переважно жінки з дітьми), змогли подолати той шлях. Вагон був забитий ущерть: людей було дуже багато – переляканих, виснажених, знервованих. Страх і відчай читався в очах кожного. Мені пощастило: я та мама мали можливість сидіти, а дуже багато людей були просто на підлозі вагону. Моїми сусідами були двоє жінок: одна з дитиною-немовлям, інша з двома дітьми 7 та 10 років. Коли я поринаю у спогади, то ці години шляху (а їхали ми 28 годин у холодному вагоні, без їжі, води) у мене асоціюються тільки зі звуками, пам’ять не малює картинок. Думаю, щось усередині блокує їх, надто ж вони травматичні.

Увесь час плакали діти: хтось хотів їсти, хтось пити, до вбиральні, але рухатися не міг ніхто - ми всі стали єдиним цілим, коли зміна положення когось одного може вплинути на всіх інших.

Цей багатоголосий людський моноліт я завжди чутиму вимученими колисковими, розпачливим дитячим плачем та молитвами. Жінка, яка сиділа біля мене з немовлям, почала непритомніти, оскільки тримати дитину так довго на руках дуже важко. Я взяла її дитину на руки, щоб вона могла хоч трохи поспати та відпочити. Знесилена, жінка навіть не відмовлялася від допомоги та відразу заснула. Її дитина, притулившись до мене, неспокійно спала. Мабуть, відчувала, що я не її мама, але спала. Тим більше, якась інша жінка заспівала колискову – і діти, зморені та налякані, потихеньку занурювалися в тривожні сни.

Наш вагон став однією великою мамою, що рятує всіх дітей, рятує майбутнє.

Притискаючи до себе маленьку дівчинку, мама якої знесилена спала, я молилася за неї та своїх дітей, за те, щоб їм теж хтось допоміг. Інша дитина, що сиділа поруч зі мною, теж заснула, притулившись до мене та поклавши свою голову мені на плече. Її мама дуже нервувалася, але в  її очах я бачила неймовірну втому (треба було піклуватися ще про сина, що був поруч) та вдячність за підтримку. Так, підтримуючи одне одного, ми доїхали до Львова, де на мене чекали мої донечки. Львів  гостинно зустрів нас гарячим чаєм і хлібом, але найголовніше: я була разом зі своїми дітьми, які чекали мене, свою маму. Вони не змогли нічого взяти з собою із Києва, привезли тільки свого домашнього улюбленця – хом’яка, якому дали гучне ім’я Байрактар.

Коли я опанувала свої перші емоції, коли моє материнське серце трохи заспокоїлося, у душі з’явилися неймовірні почуття; їх було дуже багато, деякі з них я ще не могла навіть ідентифікувати.

Але усвідомила тоді головне: наша  взаємопідтримка та взаємодопомога врятували моїх дітей і тих, хто їхав зі мною в потязі. У годину великого випробування ми всі стали одним цілим, підставляючи плече одне одному, не даючи змоги впасти від знесилення та розпачу. Я досі чую стукіт сердець тих дітей, що тулилися до мене; я довіку буду вдячна тим людям, що допомогли тоді, у годину лиха, моїм дітям і врятували їхнє життя. Я вдячна долі за те, що народилася українкою, що належу до того незламного народу, у якого чужих дітей не буває.