Манукян Лілія, 1 курс, Піщанобрідський професійний аграрний ліцей Кіровоградської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бадрак Ірина Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

"Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні", - Ліна Костенко

У ту мить здавалась, що це неможливо. Просто хоча б тому, що в серці Європи у ХХІ столітті такого бути не може. Але ж ні. Може. Подія, яка змінила все, є спільним українським болем. Вона поділила життя на «до» та «після». Не пощадила, не оминула, не вберегла. А й далі продовжує пекти нещадним болем. Війна.

Ранок 24 лютого 2022 року не забуде ніхто. Про це багато попереджали, але я не ставилась до цього серйозно. Бо ж не може такого бути! Просто тому, що бути не може. Війна – це десь в книжках, у фільмах, у спогадах прабабусі. Але точно – не з нами.

Похмуре небо, здавалось, співчувало кожному українцеві. Мовчазна й безвітряна погода ніби боялась ступити на нашу землю. Але от окупанти – ні, не боялись.

Ми були вдома. Телевізор із новинами просто не замовкав але, здавалось, говорив просто по інерції. З того часу все життя перетворилось на суцільну новинну стрічку. Україна стала новиною №1. І вже так сталось, що виїхати не було у нас змоги. По-перше, покинути рідну країну не дозволяла совість. По-друге, за кордоном просто не було до кого їхати. Тут же були наші дідусь і бабуся, яким потрібна наша допомога. Тобто їхати – не варіант. Саме після ухвалення цього рішення почалось моє найгірше – я відчула,  що таке «панічна атака». Це страшний і погано контрольований стан організму, коли ти просто не розумієш, що з тобою відбувається.

Кажуть, ззовні це схоже на серцевий напад, коли тобі зненацька дуже боляче й ти не можеш допомогти сам собі. Раптово стає дуже страшно, хоча й реальних причин для паніки немає.

Користуючись нагодою, я б хотіла привернути увагу саме до проблеми панічних атак. Справа в тому, що про це говорять не так вже й багато. Дуже помічною виявилась лише програма Першої леді «Ти як?» із захисту ментального здоров’я. Всім нам не вистачає обізнаності про цей процес. Адже саме наше ментальне здоров’я постраждало чи не найбільше. Коли ти навіть у відносній безпеці, але під час повітряної тривоги є конкретне відчуття, що летить саме на тебе – це нереально страшно! Коли ти здригаєшся від найменшого стуку, коли ти відчуваєш страх за рідних, коли знайомі захисники довго не виходять на зв'язок і в голову лізуть найгірші думки…

Коли ти просто живеш в оточенні, яке абсолютно ніяк не можеш змінити. Коли ти навіть і собі не довіряєш, адже життя в постійному стресі не проходить просто так.

А найстрашнішим є навіть не це. Коли всі діти незалежної України на весь світ заявляють, що війна забирає в нас дитинство, що ми не можемо жити в рамках Конвенції з прав дитини, коли порушуються наші елементарні права та свободи – люди, у яких є реальна сила нам допомогти висловлюють «глибоке занепокоєння». В той час, як в центрі Європи відбуваються найстрашніші злочини людства – є лише слова. Документи про гарантії безпеки виявились просто папірцями. І ніхто із тих, хто тоді ставив свої підписи, аж ніяк не поверне нам дитинство. А це період життя, повернути який просто неможливо.

З наших вуст досі не сходить слово «війна». Ми навчилися жити з нею в одному домі, направляючи всі свої сили на допомогу армії. Це бездушна особа, якій немає діла до твоїх почуттів, лиш би вони були максимально негативними.

Сила допомоги – наша небайдужість. Уже з перших днів повномасштабного вторгнення Україна перетворилась на великий хаб допомоги. Ми пам’ятаємо черги до військкоматів у перші дні, коли людям було важливо стати на захист рідної країни. Коли з’явились перші переселенці і ми всією громадою шукали їм одяг, продукти та речі першого вжитку. У нашому «Піщанобрідському професійному аграрному ліцеї» Кіровоградської обласної ради відкрився цілий штаб допомоги. Насправді саме це здійснило величезний вплив на мене. Це стало моїм рятівним кругом у темні часи. Саме в перші дні вторгнення я долучилась до волонтерської діяльності  нашого навчального закладу. Так, протягом уже багатьох місяців на кухні нашого закладу готуються різноманітні страви для наших захисників. Зокрема кекси, терті пироги, пиріжки, котлети в тісті та інші смаколики. До цього процесу залучені абсолютно всі: й працівники кухні, й учні, і навіть викладачі.

Робота не зупиняється за жодних обставин, навіть коли не було світла. Таким чином нам вдається здійснити навіть два важливих проєкти: допомогти нашим військовим та надати учням-кухарям можливість додаткової практики, зокрема й патріотичної.

Саме у волонтерській діяльності  я знайшла себе. Це допомогло мені відчути свою потрібність та здатність хоч якось вплинути на історію рідної країни. І я знаю, що в країні є тисячі таких же дітей, як і я. Хтось чекає звісточки від найрідніших, хтось намагається допомогти батькам освоїтись в новому місті, а хтось з-за кордону читає дитячу молитву за майбутнє України. І я впевнена, що зусилля всіх цих «хтось» виправдані, адже тільки разом ми можемо досягнути великого. Маленька справа кожного з нас може зробити великий внесок у нашу перемогу.

Головне – не обрати роль «спостерігача» у власній країні, адже це автоматично робить тебе й спостерігачем у своєму житті.

Якщо ви знаєте волонтерський центр чи й волонтерів особисто, обов’язково поцікавтесь, яка саме допомога їм потрібна.  Повірте, ваш запит точно буде сприйнятий із радістю. Головне, аби разом. Саме в цьому полягає сила нашої допомоги!