Бірч Антон, 9 клас, Гімназія № 78 м. Запоріжжя

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рубанова Наталія Леонтіївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року я прокинувся не від будильника, а від дзвінка мами. Її голос був серйозним і тривожним, вона сказала, що почалася війна. Це був момент, коли світ навколо нас раптово змінився. Я жив у маленькому містечку - Гуляйполе. Це місто не було великим чи популярним, але для нас, для моєї родини, воно було рідним домом.

Спочатку ми не могли повірити в те, що відбувається. Усі говорили про танки, ракети, обстріли, але в той день у нас все ще було спокійно. Ми сиділи вдома та дивилися новини, намагалися не панікувати, сподіваючись, що все це не торкнеться нас.

Однак, з кожним днем ситуація ставала все більш напруженою. У магазинах почали зникати продукти, у чергах утворювались великі скупчення людей, які намагались купити все потрібне. Люди були налякані, стривожені, але при цьому намагались триматися разом та підтримувати один одного. Тоді я вперше побачив, що таке справжня допомога, допомога, яка надходить навіть у найтяжчі часи. У нашому місті з'явилися військові. Вони не кричали, не були злими чи агресивними. Навпаки, вони спокійно розмовляли з людьми, допомагали доставляти гуманітарну допомогу, пояснювали, де можна сховатися під час тривоги. Один із солдатів навіть допоміг нашій старенькій сусідці яка жила одна та попросила їх принести воду з криниці. Це був момент, який запам'ятається мені назавжди.

Я зрозумів, що ці люди - це не просто військові, це наші захисники, це наша підтримка в такі важкі часи.

Коли ситуація в Гуляйполі стала ще небезпечнішою, військові почали організовувати евакуацію. Вони приходили до будинків, де ще залишились люди, запитували, хто хоче виїхати, і давали вказівки, куди краще рухатись. Мама довго вагалася, адже вона не могла залишати свій дім, але розуміла, що безпека дітей важливіша. Тому ми зібрали все необхідне: документи, трохи одягу, кілька фотографій та свого домашнього улюбленця. Весь інший домашній комфорт залишили позаду. Пам'ятаю, як ми чекали, коли приїде мамин знайомий та забере нас. Було страшно, але поруч були наші солдати.

Один з них підійшов до нас, трохи з нами порозмовляв і сказав: «Все буде добре». Ці слова стали для мене символом надії. Я зрозумів, що ми не самі, що нас не залишили в біді. У цей момент я відчув таку підтримку, яку важко передати словами.

Під час поїздки ми їхали через зруйновані будинки, випалені поля та безлюдні міста, де колись раніше було повно людей. Мені було боляче бачити всі ці руйнування, але найбільше боліло те, що ми залишали своє рідне місто, свою домівку. Та найбільше вразило мене, як люди, навіть у таких жахливих умовах, продовжували допомагати один одному. На зупинках до нас підходили волонтери, приносили їжу, воду, ковдри. Дехто просто запитував, чи все у нас гаразд, дехто з них були також з Гуляйполя, які приїхали, щоб допомогти. Ці люди були звичайними, вони не мали багатства чи слави, але вони мали серце, сповнене доброти.

Вони не питали, звідки ми, чи чому ми потрапили в цю ситуацію, вони просто допомагали. І я зрозумів, що сила нашого народу - в його небайдужості та готовності допомогти.

Ми приїхали в інше місто під назвою Запоріжжя, більш безпечне, і нас там прийняли як рідних. Коли наші знайомі дізнались що ми виїхали до Запоріжжя, вони запропонували пожити деякий час у них, поки ми не знайдемо оселю, де могли б поселитись. Люди, яких ми не знали, безкорисливо допомогли нам. І хоча ми були далеко від дому, ми не були самотніми. Це почуття підтримки допомогло нам витримати всі труднощі та не втратити надію.

Ці події змінили мене назавжди. Вони навчили мене цінувати допомогу і зрозуміти, що навіть маленький вчинок може змінити чиюсь долю.

Я зрозумів, що справжня сила не тільки в армії чи зброї. Справжня сила - в доброті, в допомозі, яку ми надаємо один одному. Вона здатна змінити життя, врятувати його, повернути надію і об’єднати навіть незнайомих людей. З того часу я почав більше цінувати кожну маленьку добру справу. В школі ми з друзями стали організовувати допомогу для наших військових: малювали листівки, писали листи, приносили солодощі.

Я написав кілька листів нашим захисникам, дякував їм за те, що вони врятували мою сім'ю. Без них, без їхньої допомоги, я не знаю, де б ми були.

Ця подія стала поворотним моментом у моєму житті. Вона зробила мене дорослішим, більш серйозним. Я зрозумів, що світ не такий простий, як здається, але в ньому завжди є місце для добра. І навіть якщо я ще не можу зробити багато, я знаю, що я можу підтримати інших, бути уважним до тих, хто поряд. І навіть маленький вчинок може змінити все. Я зрозумів, що справжня сила - це не обов'язково щось велике. Це може бути проста доброта, тепле слово, допомога в складну хвилину. Це і є те, що дозволяє людям витримувати найскладніші моменти, допомагаючи один одному. І саме ця допомога робить нас сильнішими. Тому, навіть коли я виросту, я хочу бути тим, хто допомагає, хто приносить надію і підтримку тим, хто її потребує.