Янова Єлизавета, 10 клас, Загвіздянський ліцей Загвіздянської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Буробіна Світлана Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

З давніх-давен українці були щедрим і дружнім народом, допоки в 2014 році їх не поділила Росія. І тоді ми стали «бандерівцями» і «донецькими». Самі не зрозуміли як, але суть одна - у кожного різна правда. Кожен з нас гордий, доки гордість не знищить тебе до тла. Так сталося й зі мною. Мене звати Єлизавета. Мені шістнадцять. Я навчаюся в десятому класі Загвіздянського ліцею, що на Прикарпатті. До 24 лютого 2022 року моє життя нічим не відрізнялося від життів моїх ровесників, а 28 жовтня цього ж року принесло  такий невимовний біль усій моїй родині, якого я ніколи раніше не відчувала… Від того часу я стала іншою людиною, не тією, якою була раніше.

28 жовтня 2022 рік… Ніщо не віщує біди, принаймні я так думала, але мої думки були хибними.

В обідній час телефонний дзвінок розірвав тишу. Мама підняла трубку. Її обличчя враз змінилося. Телефонувала бабуся, яка не могла вимовити жодного слова, лиш плач і стогін. Біда! Горе! А потім - смс, де написано, що мій дядько, військовослужбовець Нагорняк Ігор, зник безвісти 22 жовтня на Донеччині.  Саме слово «зник» уже розбило моє серце.  А потім почались пошуки. Тоді у нас була велика надія та віра, що усе вийде. Розсилали дописи з його світлиною і моління про допомогу.

Правду кажучи, за цей час я зрозуміла: ти починаєш  більше цінувати людину, коли її не бачиш, не чуєш голосу і не знаєш, що з нею. Тоді я це усвідомила.

Пройшов перший тиждень пошуків дядька. Були залучені всі рідні, знайомі, мешканці нашої ТГ, сільська рада. Але результату не було. Минали тижні, місяці, рік, другий… Тиша… Ми його досі чекаємо, готові віддати все, щоб побачити живим. Коли плачемо, тримаючи світлину в руках, слухаючи гімн, то сльози надії та віри омивають обличчя. Зараз у нас дві мрії на всіх: мир і повернення Ігоря живим до рідного дому. Він часто сниться мені. Бачу, що ступає на поріг будинку і каже: «Привіт! Це я. Живий! Вдома!» І тоді, коли це збудеться, я буду найщасливіша людина в цілому світі.

Зараз весна, травень. Нашого Ігоря ще немає. Уже кілька років поспіль я загадую на свій День народження два бажання. І вони незмінні… А поки живу 28 жовтня, днем, що мене знищив, спопелив… І з того попелу з’явилась геть інша   «Я».

Зустрічаю людей, які говорять: «Ми втомилися. Навіщо донатити? У військових і так зарплата 100000 грн.?» Але потрібно розуміти: давай поміняйся – ти підеш за 100000 грн. під Бахмут, Покровськ, Харків , а втомлені війною за 15000 - у Франківськ …  Ні, ніхто не піде, бо захищати себе - це окрема справа, а всіх під щоденними обстрілами - зовсім інша…  Не спати ночами, не бачити свою родину місяцями, а то й роками… Тому для них наша допомога й молитва важливіші, ніж наші скарги, російська мова, пісні у містах і школах. Ще потрібно пам’ятати і про загиблих, тих, кого поховала рідна мати, дружина, дитина, кидаючи три грудки на прощання. Потрібно розуміти: вони померли, щоб ми жили,  підняли свою  країну, адже нас не здолати.

Я почала більше цінувати свою сім’ю і найдорожчих людей, миті, проведені з ними, для мене дорожчі  за всі  скарби світу. Також я стала  самотнішою, більше приділяю часу Богу і молитві.

Зараз кожен з нас має свою глибоку рану в серці, яка болить, коли на неї дмухнути. Не кожен звертається за допомогою, частіше замовчує, ховає за усмішкою, як роблю це я.

Якось  мені довелося розмовляти з односельчанкою і вона мене запитала: - Як ти тримаєшся? Не бачила, щоб ти хоч раз заплакала? А я відповіла: - Коли усміхаюсь, то в моїй душі горить і руйнується все…

І від того часу ця людина стала моєю підтримкою, хоча сама поховала сина, що не повернувся з війни. Тоді я зрозуміла безцінну силу допомоги. Війна колись все одно закінчиться. Але потрібно залишатися людьми. Вічна пам’ять померлим! Поверніть полонених додому і тих, що зникли безвісти! Слава Україні! Героям слава!