Трасоруб Елізабет, 11 клас, Чернівецький фаховий коледж технологій та дизайну

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кучінік Наталка Іванівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Добре памʼятаю той ранок. Він не був схожий на інші. Щось було не так. Тиша вдома була тривожною, мама не усміхалася, телевізор говорив страшні слова: «бомбардування», «вибухи», «війна». Не одразу зрозуміла, що це значить. Просто сиділа й дивилась в одну точку, не розуміючи, чому раптом стало так холодно, хоча надворі ще вчора світило сонце. Перші дні - як у тумані. Ми ховалися, мовчали, слухали новини й трималися за руки.

Я боялась засинати, бо не знала, чи прокинуся. Боялась розплющити очі, бо не знала, що побачу. Це не повинно бути нормальним у 15 років.

Я не повинна знати, як звучить ракета, як болить втрата, як це - попрощатись з домом і не знати, чи повернешся. Усі казали: «Тримайся». Але як триматися, коли все навколо руйнується? Коли твої друзі розʼїжджаються в різні країни, і ти не знаєш, чи побачиш їх знову? Коли рідні плачуть, але роблять вигляд, що все добре - тільки щоб не лякати тебе ще більше? Я наче подорослішала за одну ніч. Більше не думаю про модний одяг чи оцінки в школі. Думаю про те, чи буде інтернет, щоб написати подрузі, яка виїхала за кордон. Думаю про те, як би обійняти тата, якого тепер бачу лише на екрані телефону. Думаю про те, як виглядає справжній спокій - бо я вже й не памʼятаю.

Замість спогадів про щасливе дитинство - спогади про тривоги, про ночі в коридорі, про мамині руки, що тремтять, коли вона мене обіймає. Я більше не питаю «чому саме ми?» - я просто мовчу.

Бо відповідей нема. Лише біль. Постійний, глухий, як фон, на якому ми тепер живемо. Водночас… Я навчилась терпіти. Мовчати, коли хочеться кричати. Усміхатись, щоб не засмучувати інших. Жити, хоча кожен день - як виклик. Я вже знаю, що таке втрати, страх і війна. Але також знаю, що навіть у найтемнішу ніч є хоч маленьке світло. І вірю, що колись ми знову прокинемось - не від сирен, а від сонця, що світитиме у вікно. Ми знову навчимось радіти без болю. І колись, обовʼязково напишу інше есе. Не про війну. А про мир. Бо він починається з надії. І поки вона в нас є - ми живемо.