Кисса Ігор, 11 клас, Кубейський ліцей з початковою школою та гімназією імені академіка Олександра Теодорова-Балана Кубейської сільської ради Болградського району Одеської області 

Вчителі, що надихнули на написання есе - Кара Алла Панасівна, Фучеджи Людмила Степанівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Повномасштабне вторгнення… Ці слова звучать як вирок, як грім серед ясного неба. 24 лютого 2022 року змінило все. Світ розділився на "до" і "після", і кожен з нас опинився перед вибором: стати осторонь, заплющити очі, чи активно протистояти злу. Для мене вибір був очевидним. Не тому, що я герой, а тому, що не міг інакше.

Спостерігати за тим, як руйнують мою країну, як гинуть люди, було нестерпно. Я мусив діяти, мусив робити все, що в моїх силах, аби допомогти.

Пам'ятаю перші дні, хаос і розгубленість. Тривога зависла у повітрі, а новини приходили одна гірша за іншу. Моє село, на щастя, не було окуповане, але постійні повітряні тривоги, страх і невизначеність паралізували багатьох. У цей момент я зрозумів, що найбільша допомога, яку я можу надати, – це організація. Я не міг воювати на передовій, але міг організувати допомогу тим, хто цього потребував.

Першим кроком стало створення невеличкої волонтерської групи. Ми об'єднали зусилля з друзями та знайомими, і дуже швидко наша ініціатива розрослася.

Ми організували збір коштів, продуктів, одягу, медикаментів – всього, що було необхідне для внутрішньо переміщених осіб, які прибували в наше село з окупованих територій. Найбільше вразила реакція людей. Незнайомі люди приносили все, що могли: консерви, теплий одяг, дитячі іграшки. Хтось пропонував транспорт, хтось – житло для переселенців. Було неймовірно бачити, як згуртовується громада перед обличчям спільної біди. Це додавало сил і віри в те, що ми обов'язково переможемо.

Одним з найважливіших напрямків нашої роботи стала допомога військовим. Ми збирали кошти на тепловізори, дрони, автомобілі.

Налагоджували зв'язки з військовими частинами, дізнавалися про їхні потреби і намагалися максимально оперативно їх задовольнити. Це була складна і відповідальна робота, але ми розуміли, що від наших зусиль залежить життя тих, хто захищає нашу землю. Особливо запам'ятався випадок, коли ми збирали кошти на автомобіль для  підрозділу в якому загинув мій дядько. Часу було обмаль, а сума потрібна чимала. Ми оголосили збір у соціальних мережах, і були вражені тим, як швидко люди відгукнулися. За кілька днів ми зібрали необхідну суму і навіть більше!

Це було справжнє диво, свідчення того, що українці – непереможна нація, здатна на неймовірну самовідданість.

Але волонтерство – це не лише про збір коштів та передачу допомоги. Це ще й про людське спілкування, про підтримку та емоційне тепло. Ми часто відвідували переселенців, розмовляли з ними, вислуховували їхні історії. Багато з них втратили все: домівки, рідних, звичне життя. Їм була потрібна не лише матеріальна, але й моральна підтримка.

Одного разу я познайомився з літньою жінкою, яка приїхала до нашого села з Харкова. Вона розповіла мені про жахіття, які пережила під час обстрілів, про те, як втратила свій дім і залишилася одна. Її розповідь вразила мене до глибини душі. Я зрозумів, що моя допомога потрібна їй не лише у вигляді продуктів та одягу, але й у вигляді звичайного людського тепла. Я регулярно відвідував її, приносив їй книги, розмовляв з нею про життя.

З часом вона почала потроху відтавати, посміхатися. Її історія стала для мене нагадуванням про те, що волонтерство – це не просто робота, це місія, це можливість зробити світ трохи кращим.

Звісно, були і труднощі. Втома, розчарування, відчуття безсилля – все це час від часу давало про себе знати. Іноді здавалося, що наших зусиль недостатньо, що ми не можемо охопити всіх, хто потребує допомоги. Але в такі моменти я згадував слова тих, кому ми вже допомогли, їхні щирі посмішки, їхню безмежну вдячність. Це додавало сил і надихало на подальшу роботу. Я бачив, як наша допомога змінює життя людей на краще. Переселенці отримували притулок, їжу, одяг, медичну допомогу. Військові отримували необхідне обладнання, яке допомагало їм захищати нашу землю. Люди відчували, що вони не самотні у своїй біді, що є ті, хто готові їх підтримати.

Волонтерство стало для мене не просто діяльністю, а способом життя. Я зрозумів, що щастя не в матеріальних благах, а в можливості допомагати іншим. Віддаючи, ми отримуємо набагато більше. Ми отримуємо відчуття сенсу життя, задоволення від того, що робимо щось корисне, і віру в те, що разом ми зможемо подолати будь-які труднощі.

Повномасштабне вторгнення стало для України великим випробуванням. Але воно також показало неймовірну силу українського народу, його здатність до самоорганізації, солідарності та взаємодопомоги. Я пишаюся тим, що є частиною цього народу, що можу внести свій маленький внесок у нашу спільну перемогу. І я вірю, що після перемоги ми станемо ще сильнішими, ще більш згуртованими. Ми відбудуємо нашу країну, зробимо її ще кращою, ніж була. І пам'ятатимемо, що сила – в єдності, в допомозі один одному, в вірі в себе та в свою країну.