Кругляк Ліана, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Фаховий коледж економіки права та інформаційних технологій» Камʼянець-Подільського інституту

Вчитель, що надихнув на написання есе - Прокопова Ольга Петрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 ЛЮТОГО – день, коли світ зупинився. День коли я прокинулася від дзвінка. Голос мами був наляканий і стурбований, чую лише страх, розпач та паніку. «На нас напали.., нас бомблять…»- слова які не виходять з голови досі. Здавалося, це страшний сон, але реальність сьогодення була ще гіршою. Цей день розділив наше життя з сестричкою на «до» та «після». Усе стало байдужим – навчання, речі, плани. Ми швидко та мовчки почали збиратися. Дідусь віз нас до кордону.

Моє серце завмирало, здавалося зараз вискочить з грудей. Міста ставали порожні, паніка, голоси незнайомих людей які казали «Тримайтесь».

Я ніколи не забуду день, коли ми перетинали кордон. Безкінечні черги, розгубленість та страх. Сльози лились не тому, що ставало легше, а тому, що стало невідомо. В один день все змінилося. Мої рідні, друзі, знайомі, - все було так далеко. Країна-терорист забрала у мене безтурботне дитинство…

Нова країна зустріла нас тишею, іншим виміром, де люди спілкувалися іншою мовою, вели безтурботне життя, гуляли та пили каву. Жодних сирен, вибухів та комендантської години. Моє коло спілкування здебільшого складали такі ж українці, як і я, хоча були й поляки серед друзів.

Серце ж моє вперто залишалося в Україні, прикуте до постійного моніторингу новин, тривоги та відчаю. Проте, коли я пішла до польської школи, світ навколо почав потроху змінюватися.

Нас зустріли не як тих, хто втік, а як дітей, яким потрібна підтримка. Вчителі розмовляли з нами через перекладачів, обіймали та просто підтримували. Нас вчили незрозумілих слів, пояснювали, показували, малювали. Вони вивчали наші слова та щиро посміхалися. Звісно, серед цього добра траплялося й зло. Були ті, хто кидав образливі фрази: ‘’Тікай до України’’. Особливо хлопці. Жорстокі, зверхні та холодні. Саме тоді я остаточно усвідомила: людяність – це не про країну народження, а про конкретних людей. Хтось ранить, а хтось лікує. Але моє бажання налагодити своє життя було сильнішим.

Після того, як я адаптувалася до нового життя, мені ставало неможливо залишатися осторонь від болю інших.

До нашої школи в Польщі приходили нові українські діти. Я бачила в їхніх очах себе – таку ж налякану, розгублену й ту, що боялася кожного незрозумілого звуку. Тоді я почала перекладати. Пояснювала, де знайти потрібний клас, як звернутися до вчителя, як подякувати за допомогу. Іноді це були просто теплі обійми та мовчазна підтримка, щоб дати зрозуміти, що вони не одні. Це були, можливо, дуже мізерні вчинки, але саме тоді я усвідомила, що справжня допомога – це готовність бути поруч, розділити чужий біль і підтримати в скрутну хвилину. І найголовніше – я відчула внутрішнє полегшення та силу. Кожне добре слово, кожна щира розмова, кожен теплий погляд, кожна співчутлива усмішка – це був мій особистий спосіб не зламатися самій і не дати зламатися іншим. Адже саме нашої поразки так прагнула росія.

Я серйозно взялася за переїзд, почала вчити польську з репетитором, прагнучи якнайшвидше опанувати мову, щоб мати змогу вільно спілкуватися та просто подякувати за прихисток.

Наприкінці навчального року я склала іспити та закінчила 8 класів у Польщі. І тоді прийняла рішення повернутися додому, щоб продовжити навчання вже в Україні. Оскільки польська шкільна програма передбачає лише 8 класів середньої освіти, я мала надолужити рік і піти одразу до 9 класу. Це був майже другий рік повномасштабної війни, і після такої довгої перерви я майже відвикла від тієї жахливої реальності, яка панувала в нашій країні. Знову сирени, тривоги, відчуття постійної небезпеки – це все навалилося з новою силою.

Ось я вже закінчила 9 клас і опинилася на роздоріжжі, розмірковуючи, з чим пов’язати своє майбутнє. Саме тоді я зробила один із найкращих виборів у своєму житті – вступила до Податкового коледжу.

Наша сімʼя ніколи не була ідеальною родиною. Як і всі– мирилися, сварилися, мали власні думки та непорозуміння. Але війна немовби оголила найважливіше. У ті страшні моменти, коли звичний світ навколо розвалювався на шматки, ми трималися один одного з неймовірною силою. Ми були не просто сім’єю – ми стали справжньою командою, де кожен готовий підставити плече. Початок війни став тим переломним моментом, коли я остаточно зрозуміла, наскільки ми сильні, коли ми разом. Україна – це теж велика родина, і ми обов’язково вистоїмо.