Боднаренко Микита, 8 клас, Миколаївський ЗЗСО І-ІІІ ступенів №11

Вчитель, що надихнув на написання есе - Дрюк Галина Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ми жили у звичайному селі, Миколаївці Новогродівської громади Донецької області, де дні плинули у знайомому ритмі. Школа, друзі, допомога по господарству, вечірні посиденьки – просте, але таке дороге серцю життя. Наша родина була невеликою: мама, тато і я. Тато… Його не стало на самому початку того страшного лютого 2022 року. Не від вибухів, не від обстрілів,авід підступної хвороби, яка забрала його в той самий час, коли в повітрі вже відчувався запах пороху.

Смерть батька стала першою тріщиною у нашому звичайному світі, передвісником тієї безодні, в яку нас невдовзі затягнула війна.

А потім прийшло воно – те, що змінило все. Спочатку далекі гуркоти, які ми намагалися ігнорувати, потім ближче й ближче, аж поки наше рідне село не стало лінією фронту. Нашу рідну Миколаївку розбили, Окопи, зруйновані будинки, постійний страх –це стало нашою новою реальністю. У своїй хаті ми залишились вдвох із мамою, серед руїн знайомого світу, в очікуванні невідомості. У ті темні часи, коли здавалося, що надії немає, протягнулася рука допомоги. Я пам'ятаю, як до нас приїжджали волонтери, привозили продукти, воду, ліки. Пам'ятаю їхні спокійні голоси, їхню впевненість, яка передавалася і нам.

Серед цих небайдужих людей були й представники Фонду Ріната Ахметова. Їхня допомога була не просто набором необхідних речей – це було відчуття, що ми не покинуті, що про нас памятають.

Фонд став для багатьох із нас острівцем стабільності у вирі хаосу. Я бачив, як привозили гуманітарну допомогу літнім людям, які не могли евакуюватися. Як підтримували тих, хто втратив усе. У ті моменти приходило розуміння, що навіть у найстрашніші часи є люди, готові простягнути руку допомоги, розділити біль та підтримати на шляху до виживання. Війна забрала в мене тата, зруйнувала мій дім, розкидала друзів та рідних по світу. Але вона не змогла забрати мою надію. Я досі пам’ятаю свій дім, кожну кімнату, кожне дерево у нашому саду. Я сумую за своїми друзями, з якими ми разом бігали сільськими вулицями.

Я мрію про той день, коли зможу обійняти своїх рідних. І в цій мрії живе надія. Надія на перемогу, на звільнення нашої землі, на повернення додому.

Я вірю, що колись знову зможу пройтися знайомими вулицями рідної Миколаївки, побачити відбудовані будинки, зустріти друзів. І в цьому майбутньому обов’язково буде місце для пам’яті про тих, хто допомагав нам вижити у найтяжчі часи. Сила допомоги – це не просто слова. Це реальні вчинки небайдужих людей, які дарують надію та віру в краще майбутнє. Історія мого села, історія моєї родини назавжди буде пов’язана з цією силою, з силою людяності та підтримки.